Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха
— Згоден, — кивнув Громнишин. — Ось тепер згоден із тими, хто вважає подібні погляди не інакше як позицією страуса! Ви пропонуєте засунути голову в пісок, випнути, перепрошую, дупу і отак стояти, чекаючи, поки все саме по собі зміниться. Не буде так. Ось побачите — не буде!
Жбурнувши газету на стіл, він знову фиркнув, гордо підніс підборіддя й залишив помешкання, грюкнувши дверима.
У Кошового справді не було однозначної відповіді. Хіба два попередніх дні подумки признавався своєму відображенню в дзеркалі: розчарування величезне, відчуття великої поразки дуже сильне, воно муляло й відбивало бажання робити далі будь-що. Розумів — не вихід, найближчим часом слід визначитися й обрати для себе спосіб подальшого життя й діяльності. Та все одно відтягував момент: надто виснажила десятиденної давнини гонитва за Баламутом, котра у світлі останніх подій тим більше виглядала марною.
Лише допоміг австріякам викрити шпигуна.
Мета, переслідувана ним, хоч як досягнута. Шукати винних — тим більше невдячна справа.
У двері постукали.
— Щось забули, пане Громнишин? Не все сказали?
Він ще говорив це, не проковтнув заготовану фразу — але дивився на Магду, яка стояла на порозі, стискаючи в руці невеличку жіночу валізку.
— Бачу, в тебе тут життя вирує, — мовила вона. — Дозволиш зайти?
Клим відступив.
— Не розумію, для чого стукаєш. Додому прийшла.
— Повернулася.
Магда переступила поріг. Зачиняючи за нею, Клим аж тепер помітив — вона змарніла, лице було сірим, хоч шляхетної краси не втратило. Жінка трималася бадьоро, та все ж це було показове: втому з лиця не стерти.
— Таки повернулася? Чи…
— А ти б як хотів? — швидко запитала вона. — Може, хоч речі візьмеш?
Клим метушливо взяв валізку, прилаштував для чогось на канапу, допоміг Магді зняти пальто. Капелюшок повісила на звичне місце сама, глянула на себе в люстро, мовчки пройшла в спальню і, як була, в одязі, вляглася на ліжко.
— Ти не стежив за собою.
— Ти теж.
— Коли допомагаєш хірургу в польовому госпіталі, не до того.
— Я теж мав тут важливі справи.
— Начувана. Вже бачила Віхуру.
— Тобто спершу ти пішла до нього.
— Не пішла — завітала, Климентію. Комісар усе знає про твої подвиги. А інші новини, про Польське королівство, відомі широко.
— Ти задоволена.
— Це питання?
— Констатую.
— Звісно, задоволена, — Магда звелася на лікті, глянула на Клима знизу вгору. — Так склалося, що ми раптом не змогли домовитися, в якій країні хочемо жити. Ти не хотів слухати мене, я вважала себе правою. Та бачиш, усе вирішилося без нас. Іншими, вищими силами.
— На твою користь, Магдо.
— Бо я полячка? Ти смішний. Ще раз тобі кажу: рішення прийняли без нашої участі. А хто виграв, а хто програв — мені, розумієш, особисто мені не до душі, коли мене не питають. Бо сьогодні влада добра до одних і лиха на інших, а завтра все поміняється з точністю до навпаки.
— Та все ж ти втішена.
— Лише тим, що тепер маю привід, а отже — й можливість повернутися сюди, до тебе.
— Зрозуміло. Я програв, мене треба пожаліти.
— Ні. Тобі потрібна поруч людина, яка розуміє тебе й готова визнати власні помилки.
— Помилкою була наша сварка?
— Я не мала йти від тебе. Мене дещо зачепило, щось образило. Ти теж був не надто тактовний, погодься.
— Погоджуся на що завгодно. Визнаю всі помилки.
Клим подався вперед, відчувши шалене бажання обійняти Магду. Він скучив, у цьому треба признатися й цього не варто соромитися.
— Чекай, — Магда зупинила, вперши руку йому в груди. — Мені б ванна не завадила. Хоч якась. Дико, шалено втомилася з дороги. А потім я хочу кави. Залишилася справжня, не ерзац?
— Як відчував, — Кошовий посміхнувся. — Сам перебивався ерзацом. Трошки лишилося зі старих запасів.
— Трошки? Скільки — трошки?
— На дві чашки стане. Я зварю. Зроблю ванну і зварю каву.
— Раніше принеси ту валізку.
Клим вийшов і повернувся з багажем, примостив на край ліжка. Магда тим часом розпустила волосся. Чи він помилявся, чи блиснула перша, рання, як на її молодий вік, сивина.
— Одного разу зустрілися з американською місією. Їхній лікар курив сигару, кубинську. Я не втрималася, хоч мені не властиво таке. Набралася нахабства, попросила одну. Той виявився джентльменом, щедро дав майже цілу коробку.
— Ти подумала про мене.
— Згадала, як ми курили одну нещасну й пожмакану на двох. Тоді, в комірчині…
— Ніхто не заважатиме повторити.
— Ніхто. Але після ванни й кави. Думаю, сигара поверне тобі сили й навіть віру в себе, Климентію.
— Так я і не втрачав нічого, Магдо. Так, зробив собі невеличку відпустку. Не все ж бігати, треба й трошки подумати.
— Скільки ти отак думав?
— Два дні.
— Додай собі ще третій.
— Нам.
— Нам. Бог, кажуть, трійцю любить.
Ось тепер він її поцілував.
І вона відповіла.
Київ
Листопад 2016 — лютий 2017 року
Література
1. Вебер Юліус. Російська окупація Чернівців. — Чернівці: Книги — ХХІ, 2016.
2. Велика війна 1914–1918 рр. і Україна: історичні нариси. Книга 1 / Упорядник Олександр Реєнт. — Київ: КЛІО, 2014.
3. Генерал Мирон Тарнавський. Спогади / Упорядник Євген Федорів. — Львів, 2008.
4. За волю України!: історичний збірник УСС / Видання Головної Управи Братства Січових Стрільців. — Нью-Йорк, 1967.
5. Козицький Андрій, Білостоцький Степан. Кримінальний світ старого Львова. — Львів: Афіша, 2001.
6. Лильо Ігор. Львівська кухня. — Харків: Фоліо, 2015.
7. Мельник Ігор. Галицьке передмістя та південно-східні околиці королівського столичного міста Львова. — Львів: Апріорі, 2012.
8. Українські січові стрільці. 1914–1920. — Монреаль: Вид-во Ігоря Федіва, 1955.
Примечания
1
«Приют для хворих і виздоровців УСС», вулиця Петра Скарги — заснований 1914 року у Львові для потреб Львівської станиці Легіону Українських Січових Стрільців під керівництвом
