Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Оксана кивнула.

— Отак через мене Олесь занапастив нас обох. Признався мені за тиждень до того, як…

— Зрозуміло. Довго така співпраця хоч як тривати далі не могла, — Кошовий легенько ляснув долонями, потер руки. — Той чоловік справді з Чернівців, упевнені?

— Ой, та ні в чому я не впевнена! Кажу ж, він так себе назвав. Але точно не з тутешніх, бо ви знаєте, у нас українці часто знають один одного.

— Не завжди.

— Пізнають — так напевне. Хтозна, може, в Чернівцях так само водиться. Варимося, як часом бурчав Олесь, у власному казані.

Сіпнулося віко.

Сильно, аж тик розійшовся по всій частині лиця.

— Як ви сказали?

Оксана здивовано глянула на нього, мов щойно побачила.

— Чекайте, ви про що? Нічого особливого, аж такого важливого я не…

— Пані Оксано, прошу — повторіть. Скажіть це знову.

Молода жінка знизала плечима:

— Добре. Українці пізнають один одного. Варяться у власному казані.

— Хоч у Львові, хоч у Чернівцях?

— Та всюди! Особливо тепер. Олесь казав — нині ніби гуртуємося, хоч щось не зовсім те й не зовсім так.

Клим торкнувся пальцем віка, заспокоюючи його.

— То окрема тема. Дуже вам дякую. Мені терміново треба йти, навіть бігти. І дуже вас прошу — переступіть через себе.

— У сенсі?

— Будьте готові переповісти все це трохи згодом іншим людям. Нічого не слід боятися чи соромитися. Олесь Косацький спершу став жертвою обставин, потім — загинув від руки ворога. Так само, як Захар Ладний.

— То ви можете довести, що Захар не вбивав Олеся?

— Тепер — так. Ну… Думаю, що так. Бо знаю, де шукати докази.

Розділ вісімнадцятий

Гарне чернівецьке товариство

Він зібрав усіх тиждень по тому.

Не міг зрозуміти, швидко знайшов потрібну відповідь чи, навпаки, пошук забрав забагато навіть з огляду на війну. Але сам у цій ситуації Кошовий не дав би собі раду хоч як, тож, вийшовши тоді від Оксани, простував назад до центру й сушив голову, до кого податися по допомогу. «Під вошею» з багатьох причин було б простіше домовитися, хай би для цього довелося вибачитися перед Тимою. Проте щось підказувало: перепрошенням тепер справи не залагодиш, і навіть Лінда в посередники-миротворці не піде. Зваживши всі можливі наслідки, Клим усе ж наважився на не дуже комфортний для себе, відтак єдино можливий варіант.

Прийшов. Постукав. Відкрили. Вислухали. Не повірили. Перепитали. Уточнили. Зрозуміли. Погодили.

А потім потягнулися дні. Хтозна, може, так на краще. До активної роботи не давала повертатися поранена рука, та Клим не збирався сидіти вдома, тож сумлінно ходив щодня по справах, котрі здебільшого сам собі й придумував. За той час про вбивство інженера Косацького забули навіть газетярі, на слуху лишалося знищення російського агента-диверсанта, і Львів мав нового героя — старшину Павла Арсенича. Тут уже без перебільшення: не лише українська громада, а все місто пишалося січовим стрільцем, бо навіть через півтора роки після виходу звідси російської армії жахи тих дев’яти місяців окупації не забулися. Ані поляки, ані євреї, ані німці не бажали повернення, і в цьому були з українцями єдиними.

Клима влаштовувала така зміна пріоритетів. Той, кого він охрестив Баламутом, після вбивства Овчара мусить заспокоїтися. І згасання інтересу до справи Ладного та, відповідно, й Косацького присипляла його пильність. Звісно, він далі поводиться сторожко й може на короткий час згорнути активність, що теж вигідно. Адже є гарантія: нікуди не втече. Бо як надумається, треба ловити, не отримавши потрібних доказів. Тим більше, Баламут напевне не єдиний ворожий агент у Львові та й у всій Східній Галичині, й хапати його слід тихцем, без зайвого гармидеру, який розлякає його ймовірних спільників.

Кошовий ніколи у своєму житті не ловив шпигунів.

Але розумів: варто вважати.

Тим часом надій на повернення Магди вже не лишалося. Перші два дні вона уникала його в госпіталі, а потім Клим дізнався — подалася з місією Червоного Хреста на фронт. Скільки там пробуде, невідомо, і йому нічого не лишалося більше, крім боятися за неї й частіше молитися перед сном, аби Бог уберіг від дурної кулі.

Отримавши нарешті що хотів, він здивувався — на цього думав в останню чергу.

А потім пішов за порадою до Шацького, бо саме його мудрості тут бракувало.

І вже підвечір дантист виконав звичну для себе роль вістуна, передавши усім трьом учасникам запрошення пана Кошового.

Товариство він вирішив зібрати в притулку на Скорини, в кімнаті покійного Захара Ладного. На той час її уже зайняли, та вояка попросили звільнити помешкання на кілька годин. Погодився, навіть не вимагаючи пояснень, бо Клима після викриття москаля тут сильно поважали й раді були прислужитися такою дрібничкою.

Того тихого й вже доволі прохолодного жовтневого вечора вони з Шацьким прийшли першими. Інші запрошені не дуже забарилися. Роман Гірняк спершу постукав, потім — зазирнув, не поспішаючи заходити, й повів своїм качиним носом, мовив, не вітаючись:

— А ви не заспокоїлися, пане Кошовий. Граєтесь у якісь ігри.

— Та заходьте вже, не стовбичте в дверях, — Клим зробив гостинний жест. — Пограємо разом, вам буде цікаво.

Нарешті зайшовши, Гірняк зняв капелюха, знайшов на стіні цвях, акуратно почепив, двома пальцями пригладив щіточку вусів.

— Пояснюйте, я готовий.

— Чекаємо ще двох. Не буду ж я окремо для кожного говорити.

Зиркнувши на Шацького, котрий тихенько примостився в кутку на старому стільці, Гірняк розстебнув пальто.

— Не попередили, що нас буде більше.

— Що б це поміняло? Ви б відмовились?

— Ваш посланець, — кивок у бік Йозефа, — сказав: я дізнаюся дещо нове про вбивство інженера. Коли я попросив переказати вам, що та історія вже в минулому, він наголосив — є можливість довести, що Ладний до скоєного не причетний. Звісно, я погодився відразу. Адже від самого початку, коли ми познайомились, мав намір з вашою допомогою довести те саме.

— Хіба забули? Ви, пане Романе, казали мені трошки не те. Він справді вбив інженера Косацького, полюбовника своєї колись коханої дівчини — то хіба не ваші слова? А невинуватість його я мав довести, аби герой, як і всі січові стрільці, відбілилися в очах громадськості. Отже, роблю висновок: ви повірили, що Захар — убивця.

— То було колись, — відмахнувся Гірняк. — Готовий