Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Мені до вас нема діла, — парирував Клим. — Ви зрадили спершу, совість моя чиста. Живіть із тим, що, ставши на місце пана Сілезького, відразу знайшли спільну мову з Віхурою.

— Заткалися б ви!

— А замовкніть обоє, — втрутився старшина. — Зараз кудись приїдемо й поговоримо.

Далі їхали мовчки. Нарешті, знайшовши тихе місце недалеко від Личаківського цвинтаря, Кошовий зупинив візника. Витрусившись із коляски, прогнали його геть, і той охоче забрався від гріха подалі. Занурившись у ніч ще глибше, трійця зайшла за якусь кам’яницю, в глуху вуличку, де Арсенич розвернув Тиму до себе й відразу взяв за барки, заговорив:

— Я — людина військова. Мені з тобою гратися й панькатися нема часу, та я до такого й не звик. Поважна людина, ось він, — кивок у бік Клима, — сказала, що ти і твої посіпаки мають у Львові можливостей більше, ніж поліція. І що ваша братія тепер тут заправляє не гірше за президента міста. Тільки той вдень, а ви — вночі. Та й влади, кажуть, у вас забагато. Чи брешуть?

— Він не збреше, — Тима теж кліпнув на Кошового.

— То буде так. Або ти накажеш своїм рити рилами землю, перевернути весь Львів і знайти потрібну мені людину, або січові стрільці нарешті наведуть лад. Від вашого гнидника попелу не лишиться. Бо поки ми воюємо, ви з людей крівцю смокчете, байстрюки. Треба — відповімо, але нам лиш подякують всі. Я так само не брешу. Віриш чи ні?

До честі Тими, думав недовго.

— Та вірю.

— Зробиш, як велено?

— Не вперше, — Єжи знову люто зирнув у Климів бік. — Кого шукати?

— Слухай уважно. Кажу один раз, повторювати не буду…

Старшина говорив чітко, ставив кримінальному королю задачу так, як, напевне, наказував стрільцям, і потім відпустив, ледь утримавшись від прощального копняка. Кошовому зовсім було не шкода остаточно рвати давні зв’язки. Він навіть отримав задоволення від реваншу за зраду, допущену Тимою зовсім недавно. Єдине майнуло: мабуть, доведеться надалі ходити вулицями обережно, озираючись і зайвий раз не підставляючи спину незнайомцям. Відтак прогнав дурні думки: Тима надто добре знає його, аби розуміти — краще розійтися й не чіпати один одного, бо Кошовий для нього безпечний.

Хоча б з огляду на стару пам’ять.

Арсенич теж пішов геть майже відразу, вже не затримуючись. На нього чекали у Пресовій квартирі, примостили там. Запланував ввечері ще кілька зустрічей, користаючись нагодою побути у Львові. Привід законний: візити до військової поліції — поважна причина, справи треба владнати.

Повернувшись нарешті додому, Клим очікувано не застав там Магди. Але вона заходила, бо бракувало особистих речей. Записки не лишила, і в першому пориві Кошовому закортіло шукати її — не інакше як у шпиталі. Вже навіть прочинив вхідні двері, та враз відчув — навалила втома, нинішній день виявився важчим за недавні. Магда у Львові, з’ясування стосунків чи бодай пояснень не уникнути, і навіть якщо захоче кудись перебратися, тимчасово чи зовсім, за своїми валізами прийде сама чи когось пришле.

Тут або перебіситься — або лише збільшить раптово виниклу між ними тріщину.

З цією думкою Клим випив наливки, викурив саморобну цигарку, дивлячись крізь вікно в ніч.

Подумав, випив ще.

І заснув.

В одязі. На канапі в залі, накрившись пледом із шотландки.

Розділ п’ятнадцятий

Маленька війна на околиці Львова

Магда мала свій ключ, та забула його на креденсі.

Дивно, як могла залишити, бо двері ж зачинила по собі. Мабуть, така в неї тепер гра — не відчиняти, а наполегливо стукати. Розуміє, що була не права, та гонор переважує, тому хоче, аби Клим сам відчинив, запросив зайти ще й перепросив Бог знає за віщо. Коли так, він не гордий, прийме її правила, аби лиш Магда повернулася і все стало як раніше.

Стукіт усе сильніше вривався в сон, і Кошовий нарешті розліпив повіки, кліпаючи очима й не відразу зрозумівши: її нема. Ранок лиш набуває сили, а в помешкання ззовні хтось наполегливо добивається. Сівши на канапі, він труснув головою, проганяючи рештки хай короткого, зате міцного сну, критично оглянув себе, пожмаканого, й почовгав відчиняти.

На порозі побачив невисокого худого й такого самого неохайного батяра. Таких до війни поліціянти зупиняли на вулицях просто так, уже через вигляд. Вони ще нічого не встигли вшкварити й, можливо, нині навіть не мали таких намірів. Проте не звертати на них увагу стражі закону й порядку не могли собі дозволити на службі. Тож починалася нудна гойдалка, коли поліцай і підозрілий тип кожен зі свого боку намагався зрозуміти причину затримання. Зрештою поліцейський відступався, сторони розходилися, а перехожі ділилися на два табори обурених. Одні бурчали, що батяра відпустили, інші — що львівська варта зовсім втратила сором, чіпаючи на вулиці серед білого дня людей без видимої причини.

Ранній візитер мовчки торкнувся двома пальцями краю кашкета. Потому, так само не зронивши пари з вуст, витягнув із внутрішньої кишені коричневого штучного пальта складений вчетверо клаптик паперу. Розгорнувши, Клим пробіг послання очима й машинально запхав собі в кишеню. Та посильний щось мукнув, простягнувши руку. Аж тепер Кошовий прозрів: зрозумів, хто перед ним. Кілька разів чув про Німого Томка, найбільш довірену з усіх осіб львівського дна — йому доручали тільки великі таємниці, бо нічого не міг говорити від народження, так само був неписьменним й, звісно, не вмів читати. Навіть попавшись, Німий Томко все одно не зміг би нічого виказати, хай би там як поліція не билася з ним. Все, у що був утаємничений, помирало в ньому для всіх назавжди.

Кошовий гмикнув, повернув папірчик. Тут же, при ньому, не сходячи з місця, Німий Томко поклав послання до рота, старанно прожував, ковтнув, гикнувши при цьому, й знову простягнув руку. Довелося повертатися по гаманець: такого важливого кур’єра за неписаними законами оплачував той, до кого його посилали. Причому скупитися тут не слід, і Клим, хоч останнім часом з грішми стало сутужно, не пожалів двадцятки. Віддавши честь на прощання, посланець застрибав сходами вниз. А Кошовий повернувся до себе, причинивши двері, і спробував уявити бодай приблизно, в який спосіб Єжи Тима зробив те, чого вимагали менше дванадцяти годин тому, скількох поставив на ноги і чи не насторожив такий активний рух випадково кримінальну поліцію, жандармів і, що важливіше, самого фігуранта.

У двері знову