Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Знову вибивши люльку об чобіт, старшина сховав її в кишеню.

— Слухайте, як усе було, Кошовий. Як сталася та прикра історія з Ладним, усе наше товариство хотіло його виручати. Вже збиралися йти маршем на Львів, коли дізнаємося — Захар утік і тут же загинув. Стріляли з відстані, влучно. Розумієте тепер, чому я відразу подумав про снайпера, і то чужого. Таки дістався до міста, побував на тому місці, де товариша застрелили. Оглянув усе уважно, знайшов місце, звідки стріляли. Вибране ідеально для стрільця, котрий звик цілитися без оптики, на око. Йому нічого там не заважало.

— Вивели, — додав Кошовий.

— Що?

— Я теж там був. Усе сталося в мене на очах. Зараз ви про мисливців згадали. Нарешті прозрів: Ладного вивели на засідку. Так чи приблизно так заганяють дичину на полюванні. Причому зробили ще гірше — Захар сам прийшов під постріл. На заклання, мов дурне теля. Чорт!

Уже не стримуючи себе, Клим грюкнув кулаком по столу.

— Російська школа, — підсумував Арсенич. — Розумієте тепер, які складаємо клапті? Без мене — зась, Кошовий.

— Згоден. Ви щось казали про ім’я.

— Еге, — кивнув старшина. — Отут вам доведеться вірити на слово. Десь цієї весни, ранньої, по наших позиціях із російської сторони затявся бити один капосний стрілець. Розвідка працює, і незабаром ми дізналися: воює проти нас такий собі Федір Овчар, з наших, як бачите. Поки думали, як його ліпше знищити чи навіть захопити, австрійці зачали офензиву.[48] Тоді багато москалів полонили, і про Овчара я більше не чув. Аж донедавна, коли дізнався — скурвий син живий, був у таборі, й не просто живий — здався сам. Потім не до нього стало. Вже під кінець вересня доходять чутки: випустили його. Ніби наш Союз визволення України домігся його звільнення разом із іншими.

Клима осяяло остаточно — так, що він лунко ляснув себе по лобі.

— Я знаю! Було! Чорт забирай, я займався цим! Причетний! Ми ж намагаємося витягати українців, котрі служили в російській армії, з полону! Або хоча б гуртувати їх у одному місці! Витягати важче, та дещо потроху вдається, якщо доводимо лояльність полоненого!

— Коли так, Овчар недарма підняв руки догори, — підсумував Арсенич. — Ви, Кошовий, самі того не знаючи, допомогли вийти на волю Захаровому вбивці. Хтозна, скільки він ще наробить тут горя.

— Він сам усе організував? Листівки, інші провокації?

— Однієї людини замало, — погодився старшина. — Думаю, він виконавець, не інакше. Й знаємо, кого шукати. Від нього слід потягнеться до спільників. Повитягаємо всіх на світ Божий за вуха. Врятуємо стрілецьку репутацію. Згодні?

Хоч це виглядало зайвим, та Клим тепер сам простягнув Арсеничу руку.

— Переконали. Єдине, що непокоїть — аби це справді виявився той, на кого ми думаємо.

— Але Федір Овчар — ворожий снайпер. Яким чином йому вдалося задурити купу голів, та ще й так, щоб про це ніхто не дізнався, не можу сказати.

— Тут відповідь може бути простою, — мовив Кошовий. — Він здався, як ворожий солдат. Не мав спеціального завдання, сам шифрував себе старанно. Напевне були ще полонені, котрі знали, хто він і чим знаменитий. Проте навряд чи здали його, в’язні покривають один одного, тим більше — у таборі. Потім Овчар сидів тихо й вивчав обстановку. Справжній снайпер, теж російській вишкіл. Щойно побачив для себе можливість вислизнути — відразу почав удавати з себе лояльного до австрійської влади українця. Мабуть, мав таланти, бо йому вдалося. І вже тут, у Львові, міг знайти потрібне товариство.

Старшина замислено потер шрам.

— Усе може так бути, крім останнього, — озвався нарешті. — Не ходять тут російські агенти відкрито. Випадкова людина не знайде. Швидше так: хтось наперед знав про полоненого Овчара. Й зробив усе, аби його вдалося звільнити вам і вашому товариству.

— Знав наперед? Тобто?

— Те саме, — Арсенич тепер був категоричним. — Російський агент є в самому вашому… тобто… нашому середовищі. Його вказівки й виконує Овчар.

Баламут, подумав Клим.

Знову цей Баламут.

Чим далі, тим реальнішою стає ця постать.

— Чого замовкли?

Кошовий поки не мав бажання обговорювати власні висновки зі старшиною.

— Про своє подумав.

— Так думайте про наше! Вбивцю ж треба десь шукати. Йому документи мусили видати, має ж знайтися слід.

Клим знову на короткий час закрив обличчя долонями.

Коли забрав руки, на губах грала посмішка.

— Я, здається, придумав, хто допоможе.

Чатувати поблизу «Під вошею» довелося більше двох годин.

Прийшли туди, щойно смеркло. Клим підловив неподалік волоцюгу, якому тицьнув кілька корон, не рахуючи, й загадав дізнатися, чи сидить усередині Єжи Тима. Як виглядає, знали в окрузі всі. Волоцюга лиш побоювався, що його викинуть, ледь ступить за поріг. Та обійшлося, бо Кошовий усе розрахував: нагнали, але вже після того, як заплатив за випивку. Від грошей нині не відмовляються, хто б не платив. І витрати виправдалися — Тима на місці. Як зазвичай, вибирався у свою нову штаб-квартиру ближче до вечора. Знати б, чи довго там сидітиме.

Нічого, треба сховатися й чекати, іншого виходу нема.

Нарешті новоспечений король злодіїв виринув, за ним сунуло двійко дебелих охоронців. Кошовий відзначив подумки — покійний Сілезький почувався вільніше, драбами оточував себе вкрай рідко. Але, зробивши поправку на воєнний час і потребу в посиленні безпеки, Клим кивнув Арсеничу:

— Він не сам.

— Пусте й дурне, — гмикнув старшина, ступив убік та розчинився в темряві.

Тим часом повз Кошового повільно проїхала кінна коляска, на яку трійця з бару напевне чекала. Намацавши револьвер у кишені, Клим зібрався йти навперейми, та враз почув один за одним два короткі зойки. Візник уже помітив те, чого не міг бачити зі свого місця Кошовий, і той, не криючись, рвонув із укриття, підбіг, скочив позад кучера, тицьнув дулом у спину:

— Тихо! Стій, як стоїш!

Переляканий візник завмер. Тепер на Климових очах старшина ламав Тиму, притискаючи до землі. Поруч валявся почет, жоден із двох не ворушився. Поки Кошовий думав, втручатися чи ні, Арсенич нарешті впорався з противником, рвучким рухом поставив на ноги, просичав:

— Залазь!

Тима не опирався, сів, а побачивши поруч Кошового, кліпнув у темряві очима — спершу здивовано, потім — люто.

— Що таке? Ви… Ти?

— Нічого вам не буде, пане Тимо, — пообіцяв Клим. — Іншого способу побалакати не бачу. Минулого разу ви дозволили Лінді повідомити про нашу угоду поліції.

— Та я…

З іншого боку його притиснув Арсенич.

— Тобі сказали, курво, — не рипайся, слухай, — і тепер уже візникові: — Не спи, давай вперед.

Той послухався, дорожка рушила вулицею прямо.

— Спробуйте