Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

Роман Гірняк як стояв, схиливши непокриту голову, так і лишився стояти. Виглядало, постріли його мало бентежать.

Сотник знову махнув рукою.

Клацання затворів — залп.

Ще раз — бахнуло втретє.

Снігур начепив кашкет, розправив плечі, зовсім не відповідно моменту заклав руки за спину.

Оксана поправила краї хустки.

Гірняк підняв голову, дуже буденно почухав свого качиного носа.

Магда пустила Климову руку, сплела пальці на затягнутих тонкими рукавичками руках.

З ряду січовиків наперед виступив один, на його строї Кошовий зі свого місця вирізнив знаки старшинського рангу. Це був міцно збитий чоловік середнього зросту, на вигляд — років тридцяти. Жоден художник не помітив би в його зовнішності нічого виразного, а поліцейські агенти зайшли б у глухий кут, намагаючись знайти в описі хоча б якусь особливу прикмету. Так би й було, аби не помітний шрам навскоси через ліву щоку — він кидався в очі найперше. Знявши мазепинку й стиснувши її в лівій руці, чоловік зі шрамом завів пісню, відбиваючи такт забраною в кулак правицею:

На Маківці чи на Липі,

Над Дністром, чи вже на Стрипі,

Кожен буде пам’ятати —

Що не мож стрільців чіпати!

Його підхопив дружний хор, у якому жіночі голоси спершу тонули в басових чоловічих хвилях, та вже з другого куплету зазвучали сильніше, під кінець навіть витіснивши їх. І при цьому право заспівувати товариство, не змовляючись, лишило шрамованому старшині. Тож довівши незнайому Климові пісню до кінця, він перевів подих, обвів поглядом побратимів, прокашлявся, витягнув шию і затягнув нову:

Гей, у лузі червона калина похилилася,

Чогось наша славна Україна зажурилася.

Цю Кошовий чув, і не раз. Усіх слів не знав, підспівувати спершу теж не тягнуло. Але чим далі, тим більше переймався загальною атмосферою, котра з жалобної, сумної несподівано перейшла в мітинг, хай патетичний, проте в цій своїй патетиці — дуже щирий. Останній куплет Клим доспівав, хай не голосно, самими губами, ловлячи при цьому Магдині блискавки тепер уже в свій бік.

Думав — буде ще, та на цьому співи завершилися. Вдягнувши мазепинку, старшина повернувся на місце, і четверо вартових почали опускати труну в яму. Градус прощальної церемонії від цього для Кошового враз понизився, і причини він не шукав: почалася звичайна, банальна метушня, якої не уникнути на будь-якому похороні. Та він міг би лишатися до кінця, аби в цей момент Оксана не повернулася й рушила до виходу.

— Даруй.

Шепнувши це Магді на вухо, Клим подався за дівчиною, йдучи паралельним курсом, між могильними плитами й старанно роблячи вигляд людини, яка гуляє сама по собі. Уже при виході рвучко перестроївся, посунувши навперейми. Чи Оксана помітила переслідувача, чи просто хотіла якомога швидше забратися геть — не важливо, бо так чи інакше прискорила крок.

— Перепрошую! — вигукнув Кошовий, наздогнавши її відразу за виходом. — Чекайте.

— Я? — перепитала дівчина.

Зблизька вона виявилася не фатальною красунею, здатною поглядом розбивати серця й позбавляти чоловіків розуму, проте — досить милою, з правильними рисами обличчя і маленькою ямочкою на підборідді. Почувши низький грудний голос, Клим вловив: ось воно, мужчини ж-бо так само, як жінки, здатні любити вухами. Принаймні на такий голос повернеться всякий, і зацікавленість його володаркою — наступний крок.

А ще — очі, зелені, немов бездонні…

— Ми знайомі?

— Оксана… Ви ж Оксана Антонів, так?

— Ми не знайомі, — тепер вона говорила впевнено.

— Моє ім’я Кошовий. Климентій Кошовий, і ваш… — він запнувся, шукаючи правильне слово, — Ваш… Як би це… Друг…

— Ви той, на кого Захар покладався, — кивнула Оксана. — Я чула ваше прізвище.

— Чудово.

— Недоречне слово й недоречний висновок біля цвинтаря після прощання, згодні?

Чорт, а з нею треба уважніше.

— Пані Оксано, чи не могли б ми поговорити?

— Тут?

— Де хочете. Де вам зручно.

— Про що?

— Мені розповідав про вас Захар. Тобто… Встиг розказати дещо…

— Ні.

Клим відступив на крок, ще не готовий змиритися з різкою відсіччю.

— Чому — ні?

— Зараз не час і не місце говорити. Тим більше — обговорювати Захара. Перед тим я поховала іншу людину, теж дуже близьку мені. Двоє похорон за короткий час — занадто для однією людини, не задається вам?

У сказаному була своя вбивча логіка.

— Звісно, не тут і не тепер, — швидко виправився Кошовий. — Давайте пізніше. Кажіть, коли і де, призначайте час.

— Я не хочу зараз нікого бачити, — відрубала Оксана. — Тим більше — незнайомих чоловіків.

— Я назвався.

— Ми мало знайомі. До побачення.

Тугіше замотавши хустку, дівчина пішла геть, на ходу легенько відштовхнувши Клима плечем. Він зробив крок навздогін, та враз зупинився, остаточно зрозумівши безглуздість спроб розговорити панну Антонів саме зараз.

— Климентію, що відбувається?

Озирнувшись, він побачив біля цвинтарної брами Магду. Вираз її обличчя йому зовсім не сподобався.

— Вже нічого.

— А що мало відбутися? Хто ця особа? Ти її знаєш?

— Ця, як ти кажеш, особа — пряма чи непряма причина загибелі двох чоловіків за короткий час. Якщо бути зовсім точним, за вбивство одного з них інший потрапив за ґрати. Якби не потрапив — не тікав би. Якби не вирішив тікати — його б не вбили. Ось такий, Магдо, причинно-наслідковий зв’язок. А оскільки я проти своєї волі опинився в вирі цих подій і, до речі, так само міг загинути, мене це все також стосується. Погодься.

— Погоджуюсь.

Клим і Магда разом повернулися на