Втікач із Бригідок - Андрій Анатолійович Кокотюха

— Але в ній все одно три трупи, а не два, — вперто правив своє Кошовий.

Комісар зітхнув, почухав другу руку.

— Послухайте мою версію і прийміть її як офіційну. Бо вона, власне, такою і є. Стрілець Захар Ладний напився і вбив інженера Олеся Косацького. В мене є звіт, зроблений на підставі свідчень агентів. Вони відстежили шлях Ладного від притулку до Снопкова,[38] зокрема — знайшли всі питні заклади, де того вечора бачили людину в військовій формі. Його не всі впізнавали, коли наливали. Скажу більше: не всі визнавали, що наливали, бо то є порушенням діючих обмежень на продаж алкоголю. Проте портрет вашого стрільця свого часу друкували газети, тож досить було пред’явити примірник. Отже, цю частину вважаю для себе з’ясованою: Ладний — убивця.

Кошовий хотів заперечити, та Віхура помітив це, випередив його, хлопнувши долонею по столу:

— Я сказав — досить. Підемо далі. Убивця, — зробивши паузу й змірявши Клима важким поглядом, повторив, наголошуючи на цьому слові: — Так, убивця своїм вчинком порушив чиїсь плани, про які мені невідомо. Тож через Франца Коля, за яким тягнеться чимало гріхів і ними вже займаються окремо, Ладному передають зброю. Він тікає з в’язниці, не в останню чергу — завдяки подальшому непрямому сприянню продажного наглядача, і після того сам стає жертвою. Він щось знав, і ці знання могли допомогти стрільцеві виторгувати свободу. Тож його шлях на волю прискорили ззовні. Після чого прибрали. Браво, пане Кошовий, ви менш ніж за добу знайшли правильний шлях. Визнаю — використав вас, бо хочу триматися від того подалі, що теж не заперечую. Хоч вираховувати спільника Ладного серед тюремного персоналу — очевидний хід, поліція просіювала б підозрюваних крізь сито довше, ніж це зробили нові колеги пана Лінди.

— Дякую, що досі не звинуватили мене в тому, що своїми діями дав привід комусь діяти на випередження і вбити Коля раніше, ніж на нього вийшли, — вставив Клим. — Від вас можна й такого чекати.

— Тільки не тепер, — Віхура багатозначно підніс указівного пальця. — Судові медики навчилися визначати час смерті. Ви не звернули увагу на загуслу кров?

— Мені ніхто не дав оглянути тіло.

— А на якій підставі? Хто ви такий, аби дозволяти вам це? — швидко парирував комісар. — Нагадаю, що наша розмова неофіційна і я кажу вам те, що іншому за жодних обставин не говорив би. Коля застрелили приблизно в той момент, коли ми з вами попрощалися напередодні. Якщо бути зовсім точним, ви з вашим другом Шацьким саме йшли на Кракідали.

— За мною стежили?

— Я дозволив собі такий крок, пане Кошовий. І сподіваюсь, ви мені пробачите. Сприймайте це не як нагляд і контроль, а як негласну охорону. Ви ж збиралися лізти туди, де стріляють, і пані Магда ніколи б не подарувала мені недбалості щодо вашої безпеки.

Сіпнулося віко.

— Мене й далі супроводжуватимуть ваші шпиги?

— Вже ні. Я зрозумів: тут діє мудра голова, здатна прораховувати все наперед. І безжальна рука, котра не здригнулася, стріляючи наглядачеві в голову. Тіло пролежало з обіду до ранку. Франца Коля прирекли вже тоді, коли доручали передати револьвер Ладному.

— Що тепер?

— А нічого. Живіть, як жили. Далі дозвольте поліції робити свою справу самій. Щирі вітання пані Магді. Більше не затримую.

…І ось тепер, побачивши Гірняка на цвинтарі, Кошовий втішав себе думкою: знає більше, ніж Віхура. Бо комісар поняття не має про роль, яку кореспондентові «Українського слова» приділив невідомий комбінатор у своїй диявольській грі.

Жалобна церемонія тривала недовго.

Четверо стрільців виструнчилися біля труни в почесну варту. Решта вишикувалася по периметру біля свіжої могили. Наперед вийшов високий худий сотник, обсмикнув шинель, заговорив, карбуючи слова:

— Браття стрільці, поважне військове товариство! Сьогодні ми прощаємо тут героя, якого намагалися принизити навіть шляхом його власної героїчної смерті. Наш товариш Захар Ладний загинув від ворожої кулі, і хай нікого не спиняє, що смертельний постріл пролунав далеко від фронту. Це означає: наш рух стає для когось небезпечним. Нас, бойовий загін майбутньої самостійної української держави, намагаються всіма силами піддати компрометації. Нас ставлять перед вибором — за ґрати, звинувативши в криміналі, або далі на маргінеси суспільної думки!

Поки сотник говорив, Магда взяла Клима під руку спершу однією, потім — обома, сильніше притиснулася до нього. Ковзнувши по ній поглядом, Кошовий думав побачити збентеження чи бодай легкий переляк. Натомість розгледів зовсім неочікуване: з-під її ледь прикритих повік вилітали в бік стрілецького зібрання блискавки.

Він упізнав: свого часу Магда Богданович стріляла в нього саме такими, коли гнівалася.

Це неабияк занепокоїло.

Тим часом промова тривала:

— Ми не дозволимо нікому чинити з нами так! Ми не віримо в підлі звинувачення! Свідчення тому — ось це сумне зібрання! І ми покажемо всім: українські січові стрільці не лишають своїх побратимів на поталу, не дозволяють паплюжити добрі імена наших героїв за життя й після смерті! Ми не відступимо від нашої великої мети! Ми зазнали цього року величезних втрат.

Тепер Кошовий помітив молоду жінку, яка весь цей час стояла окремо. Могло скластися враження, що вона зайшла сюди навідати когось із рідні й вирішила затриматися. Але щось підказувало: панна в короткому пальтечку з каракулю, прямій спідниці, з-під якої визирали невисокі підбори ботиків, та в чорній хустці, яка сюди зовсім не пасувала, — та сама Оксана Антонів, через яку сталася трагедія.

— Наших сил тепер замало, аби власними руками дати волю Україні. Та ми тут і зараз беремо в руки спадщину, яку залишили Володимир Великий, король Данило, славні гетьмани Хмельницький, Виговський, Дорошенко, Мазепа. Тож закликаю вас виконувати мій наказ і переказувати його іншим: не дозволяти змішувати з багнюкою імені жодного нашого героя!

Сотник закінчив на високій ноті, махнув рукою. Стрільці, чоловіки й жінки, зрозуміли команду, злагоджено, ніби провели перед тим чимало репетицій, зняли гвинтівки. Хором клацнули затвори, дула піднялися вгору. Грянув залп, цвинтарем пішла луна. Будучи готовим до такого, Клим усе одно здригнувся, відчувши — Магдиним тілом теж пробіг струм, вона притислася до нього ще сильніше.

Михайло Снігур став струнко, зняв кашкета, перехрестився. Чи здалося, чи підхорунжий зробив так, побачивши — Кошовий поглядає на нього. Чому він стоїть окремо — теж питання, пошук відповіді на яке Клим відклав на потім.

Оксана Антонів, ані вдова, ані подруга, сховала лице в долонях. Стояла так недовго, забрала руки, швидко витерла кутики очей. Теж перехрестилася, похапцем і кілька разів, ніби відбуваючи ритуал