Десертик - Анна Харламова
Мітчел провів по талії Айлі, опустивши руки на сідниці. Піднявши халат, його руки пройшлись по ніжному тілу дівчини. Айлі задихала швидше та вчепилась у його плечі, нібито, шукаючи опору. Його руки спокусливо знахабніли, опускаючись у трусики. Він застогнав, коли відчув на своїх пальцях її вологу, а його штани у цю ж мить стали затісними. Провівши пальцями туди – сюди, він викликав у неї тремтіння та солодкі зітхання. Дивлячись прямісінько їй у вічі, він облизав ті пальці, які щойно були у ній. Айлі закусила нижню губу, дивлячись на найеротичнішу картину, яка у ту ж мить зробила свою справу.
— Давай. Давай Мітчеле.
Він зрозумів, ні скоріше відчув її нестерпний голод, такий самий хижий, як і його. Він швидко розірвав її білизну, підхопив за сідниці та притис до стіни. Холодний шовк та навіть холодна стіна, не могли остудити жар її тіла. Айлі обхопила його ніжками, а руками обвила шию. Мітчел підтримував однією рукою її сідниці, доки розстібував блискавку на штанях. Вже через мить він глибоко та ненаситно оволодів її «квіточкою».
— О Десертик. Найсолодший Десертик. Як же я тебе кохаю.
— І я. І я тебе кохаю. — Видихнула вона, коли він заповнив її собою.
Його швидкі, хижі рухи стегнами, доводили її до солодкого дурману. Вона усміхалась, зітхала та наповнювалась ним, здавалось до задурманення. Він вп’явся у її губи і цілував до тих пір, доки його «друг» не зробив останній удар. Мітчел застогнав їй у шию та важко задихав. Айлі усміхалась її задоволенню не було меж. Він був такий власний, але водночас такий ніжний. Слова кохання так і звучали у вухах дівчини. Він і досі був у ній. Вони не могли та не хотіли відпускати одне одного. Мітчел подивився на неї, та вдячно усміхнувся.
— Ти така чудова. — Він ніжно поцілував її, торкаючись до солодких губ. — Це було чудово.
— О так, це було чудово. — Вона провела пальчиками по його вилиці.
— Через пів годинки я буду, як новенький. Тому…
— Тому…
— Я знову закохаю тебе.
— Хочу, щоб час пройшов швидше і ти перейшов до діла. — Засміявшись, вона поцілувала його.
Пару хвилин вони були у тому ж положенні, доки не почули шурхіт за дверима.
— Ти чула?
— Так.
Він повільно вийшов з Айлі, вирвавши останній стогін з неї і з себе. Вони усміхнулись одне одному, і Мітчел поспішив на сходи, застібуючи блискавку на штанях. Айлі тим часом поправляла халат та шукала розірвату білизну. Знайшовши її, вона зжала її у кулачку.
— Віллі?! Віллі?! Це Ви? — стукаючи у двері, голосно запитав він.
— Мітчеле? Ти де синку?
— Віллі, ми з Айлі застрягли у погребі. Двері з того боку зачинились.
— Зараз, зараз. — Віллі швидко повернув замок декілька разів, і двері відчинились. — Як так вийшло? — побачивши перед собою Мітчела, запитав він.
— Я був тут шукав пляшечку вина, а потім Айлі вирішила спуститись до мене. А результат Ви знаєте. Бац і двері замкнулись.
— А де Айлі?
— Я тут татку. — Позаду Мітчела показалась голова дівчини.
Мітчел вийшов і подав руку Айлі.
Віллі стояв та дивився на скуйовджену та розчервонілу доньку та на Мітчела, який важко дихав. Він усміхнувся, усе зрозумівши.
— Бачу ви посмакували вином? — засміявся він.
— Трішки є. — Мовив Мітчел за них обох.
— Дякую татку за поміч. А доречі, чому ти тут у такий час?
— Мама захотіла води.
— То нам добряче пощастило. Дякую Віллі. — Сказав шотландець.
— Радий був вас звільнити.
— Ну добре, — зніяковіло мовила Айлі, — пішли усі спати.
— Так, так. — Усміхаючись до них, промовив Віллі.
У цю мить Айлі та Мітчела, як вітром здуло. Віллі тільки, що і міг як розреготатись.
Увійшовши до кімнати, Мітчел закрив двері у спальню і сказав:
— Пів години майже минуло. І я вже готовий до другого раунду. — Веселі нотки зробили його голос грайливим та сексуальним.
— У ліжку, чи знову у погріб? — розсміялась вона. — Мені сподобалось.
— І мені. У нас це було у кондитерській, у погребі давай напевно у ліжечку. — Усміхаючись, і ідучи сексуальною ходою, він схопив Айлі на руки та кинув на ліжко. З її маленької жменьки звільнились трусики.
— Мітчеле. Хочу, хочу тебе.
Він зняв з неї халат, швидко роздягнувся сам, і дивлячись на неї промовив:
— Почнемо з того, що «квіточці» потрібен язичок.
Айлі почервоніла та збудилась в одну мить.
— О Мітчеле. — Вона затремтіла, відчувши тепло його язика між ніжками.
Він застогнав від її аромату, вологи, пульсації животика та ніжної плоті. Пристрасть захопила обох з такою швидкістю, що здавалось вони можуть вибухнути від задоволення та кохання. Ця ніч вела їх обох у їхній світ – світ де є лише він і вона.
Глава 19.
Айлі потягнулась у ліжку, розтягуючись немов кішка. Усе тіло солодко боліло від ночі кохання. Вона усміхнулась, згадуючи, що за цю ніч вони були разом п’ять разів. Вони неначе збожеволіли одне від одного.
— Привіт «Десертику». Ти вже прокинулась.
— Привіт. — Усміхаючись йому, сказала вона.
— Як почувається «квіточка»? Дуже втомилась? — облизуючи губи, він всівся на ліжко з тацею у руках.
— А як твій «друг»? Я «Його» дуже втомила? — очима немов у кішки, та сексуальним поглядом запитала Айлі.
— Можемо хоч зараз усе повторити. — Він повів грайливо бровою.
— Може хоч поснідаємо?! Бачу ти приніс щось смачненьке.
— Поїмо, а потім можна перейти і до «десертика».
— Ненаситний. — Засміялась вона. — Але це твій Величезний плюс.
— Ммм дякую за комплімент. Ну, що нумо їсти.
— Ага. — Айлі трішки підвелась, та узяла з рук Мітчела чашку з запашною кавою. — Дякую.
— Смачного, кохана.
Айлі відчула таке тепло, таку ніжність, коли він назвав її коханою. Їхні очі зустрілись. Усміхались не лише їхні обличчя, але й душі.
Снідали вони майже мовчки, тільки погляди говорили, як багато вони значать одне для одного.
Айлі схвильовано зловила себе на думці, яка її зовсім не потішила.
— Я наїлась. Дякую.
— Щось сталось?
— Ні, все гаразд.
— Мене не обманеш. Я тебе знаю.
— Мені треба вставати. Приготувати батькам сніданок.
— Вони ще рано вранці пішли на прогулянку. — Мітчел вдивлювався в обличчя Айлі, наче намагався прочитати, що з нею. — Що сталося?
— Все неправильно.
— Що саме? — він здивувався її словам.
— Оце все. Я вчора дала слабинку. Все розповіла.
— Я радий, що ти поговорила зі мною. Я все зрозумів.
— Ти зрозумів… Що саме?
— Що я не зможу поїхати.
— А знаєш чому?
— Бо кохаю тебе.
— Ти й до цього кохав мене, але все одно думав поїхати. То що ж сталось? Можеш не відповідати. — Вона гірко ковтнула та відставила чашку з кавою.
— Ну і що ж, поділись своїм відкриттям.
— Це жалість. А мені вона не потрібна.
— Айлі ти, що?! До чого тут жалість?!
— Не треба Мітчеле. Мені все ясно.
— Що за дурниці ти говориш?! Що тобі ясно?! — він розсердився не на жарт. Хвилину назад все було ідеально, поки у голівку Айлі не прокрались безпідставні докори та сумніви. — Повторю ще раз, я не їду, бо кохаю тебе.
— Я знаю, що кохаєш. Але…
— Що але?
— Все скінчено.
Мітчел знервовано розреготався на усю кімнату. Його подиву не було меж, так само, як сумнівів Айлі.
— Тільки жінка, тільки жіноча логіка може додуматись до такого. Хотіти бути з чоловіком якого кохає, але її не підкріплені до логіки думки, все псують. Можна з’їхати з глузду! — Мітчел встав з ліжка. — Коли не показую свої почуття погано. Коли кажу, що зостанусь, бо кохаю – теж не те. Що ж ти тоді хочеш? Га?
Не дивлячись йому у вічі, вона промовила:
— Хочу, щоб наші стосунки не заходили далі домовленості.
— А тобі не здається, що запізно? — риторично запитав він.
— Так ми дали слабинку…
— Ти знущаєшся?! Значить це все лише «слабинка»?
— Ти знаєш, що ні. Просто в нашої історії іншого кінця не буде окрім, як розійтись. — Тепер її очі дивились прямісінько на нього.
— Ти кажеш це тоді, коли я вирішив зостатись і бути з тобою. Ти жорстока Айлі.
— Хто б казав. — Стиснувши щелепу, промовила дівчина.
— Що ти маєш на увазі?
— Ти забувся про власних батьків. Це не жорстоко? — вона наче бджола ужалила його.
Він закляк. Голосно ковтнувши, Мітчел сказав:
— Ось чому, я не хотів залишатись з тобою. Не хотів будувати майбутнє з тобою. Бо боявся, що колись зроблю боляче тобі, як колись завдав болю своїм батькам та рідним. Ти права - це дурниця залишатись поруч з тобою. Планувати майбутнє з тобою. Жити у цьому будинку з тобою. Це все безглуздо і геть немає шансу на щасливий початок нашого з тобою спільного життя. Я хотів бути з тобою не із-за жалості, а тому, що зрозумів – якщо я поїду від тебе, то зроблю найбільшу помилку в житті. Те, що ти мені розповіла, зробило лише одне – я тебе ще більше покохав. Так я відчув твій біль, і у перше за довгий час – зрозумів, що дурість відштовхувати тих, кого любиш. Зрозумівши, що зроблю боляче скоріше не тобі, а собі, я прийняв егоїстичне рішення зостатись. Хоча для тебе було б найкраще, щоб я зник з твого життя, повір. — Не чекаючи на її слова, він розвернувся тай вийшов з кімнати.
Айлі затрусило, і гепнувшись на подушку вона що сили заплакала. Що ж вона накоїла?! Що наробила?! Вона сама зруйнувала своє щастя. Але назад шляху немає. Він ніколи її не пробачить, а вона не хоче усе життя думати, що жалість зіграла важливу роль у його рішенні бути з нею. Їм треба змиритись з тим, що між ними буде лише домовленість.
Її очі закрила пилиною, нова хвиля сліз.
Мітчел кипів від злості. Міряючи кімнату, великими, знервованими кроками, він бурмотів собі під ніс:
— Ну і характер у цієї дівчини. Геть глузд втратила. — Дійшовши до каміна, він добряче тріснув по ньому кулаком. — Я ж її кохаю. Я ж за неї життя віддам. Невже вона цього не розуміє? Невже не відчуває мого кохання? — у грудях розривалось. Усе пішло шкереберть. Він знав, що врешті решт, знову буде сам. — От бовдур! Надіявся, що ми будемо разом. Будемо щасливі. Будемо кохати одне одного все життя. Що колись у нас буде родина. Бовдур! Бовдур! Навигадував собі казку і сам у неї повірив. — Він впав у крісло і вперся головою об долоню. — Я кохаю тебе Айлі. При чому тут жалість. Кохаю тебе, дурненьке дівчисько. — Він тихо заплакав. Він так давно цього не робив. Востаннє, коли це було, він прощався з мамою.
Ідучи готувати щось на сніданок, її зупинив голос Мітчела. Вона всілась на сходинках немов мишеня і почала прислухатись до монологу її коханого. Айлі тихо плакала, слухаючи Мітчела, якого розривало від болю. Вона чула кожне слово від початку і до кінця.
Айлі намагалась так само тихо встати, як і сідала, але не вдалось. Вона добряче вдарилась пальчиками на ніжці об стовпики від поручнів.
— Ай…Ай…Ай… — скривилась вона від болю.
Мітчел тут, як тут опинився біля неї, вибігши з кімнати.
— Що ти тут робиш?
— Взагалі то, я тут живу, якщо ти забув?! — гримаса болю і досі не полишала її обличчя, а сльози бриніли в очах.
— Таке не забудеш! — фиркнув він.
— Я можу зібрати речі і піти у цю ж хвилину з твого дому. — Розізлившись, вона що сили стиснула поручень.
— Завжди твої безглузді погрози. — Його очі ще мокрі від сліз, дивились прямісінько у вічі Айлі. — Ти не у кращій ситуації ніж я, тому нікуди ти не підеш. І ти це прекрасно знаєш. Тому годі цих дитячих вибриків.
— Ти, що мене погано знаєш?!
— Аж ніяк не погано – навпаки занадто добре. Тому впевнено заявляю, що ти нікуди не дінешся, доки гра не закінчиться. Якщо буду у виграші я – будеш і ти. А потім кожен піде своєю дорогою.
Айлі не могла повірити, щойно він говорив сам до себе інші речі, а зараз ранить її без ножа.
— Так, ти правий. Разом до кінця гри, а потім… потім… кожен своєю дорогою.
— Саме так. — Мітчел терпіти не міг свій нестерпний характер, та невміння тримати свій язик за зубами. Він кожного разу робить боляче їй і тим самим собі.
— Привіт любі. — Мовила мама Айлі, стоячи у дверях.
— Привіт. — Тихо промовила дівчина до батьків, які щойно увійшли у дім.
— Вітаю. — Усміхнувшись, Мітчел вдавав, що усе гаразд.
— Айлі ти, що плачеш? — поквапилась запитати мама, дивлячись у почервонілі очі доньки.
— Так.
Мітчел насторожено глянув на дівчину.
— Що таке люба? — мама підійшла ближче.
— Все гаразд, просто вдарилась ногою, ідучи сходами. От і все. — Спокійно пояснила Айлі.
— Ааа… Ну, як кажуть «До весілля загоїться». Я то вже злякалась, що ви з Мітчелом посварились.
— Ну що ти, мамусю.
— У нас все гаразд. Правда кохана?! — обійнявши Айлі за плечі, Мітчел цмокнув її у скроню.
— Так, звичайно. — Усміхнулась дівчина.
— Я голодний, як вовк. — Почувся голос тата.
— Зараз таточку, я щось приготую.
— Було б чудово! Давно не куштував твоїх млинців з чорницею. — Тато задоволено потер руки, згадуючи смак млинців.
— Все біжу на кухню. — Цмокнувши Мітчела у губи, Айлі пішла на кухню. Потім обернулась і мовила: — А ви поки що, підіть відпочиньте.
— Повністю згоден. Твоя мама ледь зоставила мене в живих. — Засміявся він, і поглянув на дружину.
— Пару магазинів обійшов, і вже ледь живий?!
— Пару?! Та ми обійшли магазинів десять!
— Ну добре, добре, іди відпочивай. — Мовила Рона. — Завтра ми з Айлі підемо дивитись сукню.
— Яку сукню? — здивувалась дівчина.
— Як яку?! Весільну! — вона розсміялась над виразом обличчя доньки. — Весілля ж зовсім скоро. Треба було почати готуватись ще пару тижнів назад. Що ви взагалі собі думаєте?! — вона невдоволено дивилась на Айлі, а потім перевела погляд на Мітчела.
— Вибачте Роно, Ви праві. — Хлопець усміхаючись, підійшов до Рони і галантно поцілував їй руку. Його шарм, як завжди зачаровував слабку стать, не даючи змоги виплутатись із тенет. — Я сьогодні ж займусь пошуками місця для церемонії.
— Молодець, Мітчеле. — Рона усміхнулась.
— Радий угодити своїй тещі. — Усміхаючись, немов хитрий «лис», він відпустив руку Рони і пішов до Айлі.
— У мене зять не тільки гарний, але і розумний. — Засміялась по-доброму жінка.
Опинившись біля Айлі, Мітчел обійняв її за плечі і прошепотів їй на вушко: — Ну давай, грай свою роль.
Айлі розсердили ці слова, але вона це нічим не показала.
— Добре мамусю, завтра ідемо купляти сукню.
— От і домовились. Я переодягнусь і допоможу тобі на кухні. — Почимчикувавши за чоловіком по сходинках, вони обидва зникли на другому поверсі.
— Задоволений?! — вирвавшись з рук Мітчела, вона пішла у кухню.
— Ти робиш це не тільки для мене. — Фиркнув він. — Нам треба подати документи у РАГЗ. Сьогодні це і зробимо.
— А ти не далеко забігаєш?
— А ж ніяк. Усі повинні повірити у наш намір одружитись.
— Ну так. Ну так. — Невдоволено видихнувши, вона пішла виймати продукти із холодильника.
— Ти сама не захотіла правди, тепер грай, як слід. Мені до твоїх невдоволених «Ну так. Ну так», байдуже.
— Що значить «правди»?
— Ми б могли спробувати по-справжньому створити сімю. По-справжньому одружитись. Але ти обрала інший шлях. Тепер не дорікай мені. — Він узяв зелене яблуко з тарілки і відкусив шматок. Ледь усміхнувшись з яблуком за щокою, він додав: — Дорікай собі за це.
— Не маю на це часу. І зовсім цього не хочу робити. — Вона розбила у миску яйце, додала молока і почала усе збивати. — Сніданок буде готовий за декілька хвилин.
— Я не голодний.
— Еее ніііі… Ти поїси з нами, як одна дружня родина. Не забувай грати. — Вона блиснула на нього свій погляд, який натякав на те, що йому не варто сперечатись.
— Гаразд. — Гримнув він.
— Що за тон коханий?! — вона усміхнулась, тому що вивила його з рівноваги.
— Не перегинай.
— І не починала навіть.
— Айлі. — Він розсердився.
— Мітчеле. — Вона дивилась своїми великими зеленими очима на нього, і думала, як їй хочеться його поцілувати. Але…
Хлопець підійшов ближче, немов задурманений її очима. Він забув, що щойно відбувалось. Він хотів лише її губи. Але, він отямився.
— Я піду у вітальню. Покличеш, коли сніданок буде готовий. — Він вийшов з кухні, бурмочучи собі під ніс: — От бовдур, чому не поцілував?!
Айлі зітхнула. Перемішуючи суміш, вона тихо проговорила сама до себе: — От бовдур, чому не поцілував?!
Після сніданку у колі родини, батьки Айлі пішли відпочивати до кімнати, а парочка тим часом відправилась шукати документи для РАГЗУ.
— Я знайшла. — Мовила Айлі, тримаючи паспорт у руці.
— І я теж. — Відповів Мітчел.
— Ну тоді пішли.
— Так.
На цій не багатозначній розмові, вони спустилися у низ. Вийшовши з будинку, вони сіли у авто і поїхали робити найважливіший крок у своєму житті.
Увійшовши до приміщення РАГЗУ, Айлі важко задихала.
— Айлі поглянь на мене. — Ніжно сказав він.
Дівчина послухалась і підняла свої зелені, схвильовані очі на нього.
— Мітчеле, я не зможу.
— Зможеш. — Він узяв її обличчя у свої долоні. — Ми зможемо. Не можна здавати назад. Ти це знаєш.
Вона похитала головою у знак згоди.
— Я знаю.
Мітчел нахилився і торкнувся її вуст своїми. Це був легкий, заспокійливий поцілунок, який їх обох трохи узяв під контроль.
— Давай це просто зробимо.
— Так.
Вони увійшли у приміщення, як пара, а вийшли звідти, як заручені.
— От і все. Тепер ми офіційно наречені. Вітаю «Десертик». — Усміхнувшись, Мітчел підняв папірець на якому красувалась дата «1 липня».
— Дякую, Мітчеле. Тебе теж вітаю. — Айлі сховала погляд, дивлячись на свої зціплені руки. Її серце розривалось від цієї гри. Хоча ще ранком, вона могла по-справжньому стати нареченою чоловіка, якого кохає. Але все вже зіпсовано. Вороття нема.
— Айлі, ти плачеш? — Мітчел підняв її підборіддя і втупився у неї своїми синіми очима.
— Ні. — Збрехала вона, дивлячись на нього мокрими очима.
— Айлі все буде добре. Я обіцяю.
— Давай поїдемо додому. Прошу.
— Як скажеш.
Він хотів узяти її руку, але передумав. Навряд чи вона цього хоче.
Приїхавши до будинку, Айлі швидко вийшла з авто.
— Ти, що не ідеш?
— Я поїду на роботу. У мене багато справ. — Відповів хлопець.
— На вечерю приїдеш?
— Звичайно Айлі. До зустрічі.
— До зустрічі Мітчеле.
Ще учора, вони займались коханням і були найближчими людьми одне для одного, а зараз немов чужі.
Айлі зайшла у дім, а Мітчел поїхав по справах.
День проходив за розмовами та обговорювання весілля. Айлі вертіла головою то на матір, то на тата, то на бабусю Мітчела. Усі давали поради, де зробити весілля, де влаштувати бенкет, яку краще сукню купити, де замовити букет та ще багато усього іншого. Дівчина просто не встигала зорієнтуватися, що хто говорить і, що від неї хочуть.
— Маргарет, Ви ж з нами підете обирати сукню, правда?! — запитала мама Айлі у бабусі.
— Якщо Айлі не проти, я з великим задоволенням розділю цей чудовий день з вами.
— Ну, що, Ви. Я буду рада, якщо Ви будете поруч. — Поспішила запевнити Айлі літню жіночку.
— Ще місяць до весілля, але сукня повинна вже бути. Я думала, що ви одружитесь швидше, але добре, що хоч не такий вже великий і строк. Подумаєш місяць. Головне, що ти будеш моєю невісткою. — Радісно гомоніла бабуся.
Айлі щиро усміхнулась на слова жіночки.
Як би їй хотілось стати частиною їхньої родини, але не судилось. І цей раз вина вона сама. Але жалість їй не потрібна, їй потрібне лише кохання.
Почувся шурхіт у холі.
— Це я. — Мовив Мітчел, заходячи до вітальні. — Що робите? Що за збори?
— Ми обговорюємо весілля. — Айлі, благаючи дивилась на нього. Вона благала забрати її звідси. — Ми це робимо вже третю годину.
— Ого! — він кивнув головою, даючи дівчині зрозуміти, що він все залагодить.
— Сідай Мітчеле. Тебе це стосується не менше за Айлі. — Похлопавши по кріслу, сказала бабуся.
— Вибачте, але плани змінились.
— Чому це? — насупилась пані.
— Ми з Айлі ідемо у ресторан.
Дівчина полегшено усміхнулась і лише одними губами сказала «дякую» Мітчеле.
— О, ну тоді не будемо вас затримувати. — Радісно сказала бабуся, змінюючи вираз обличчя на задоволений.
— Ну, що кохана, збирайся. — Він підійшов та швидко поцілував її у щічку. — Я почекаю на тебе тут.
— Я скоро буду. — Немов дитина, яка отримала подарунок, вона вибігла радісно з кімнати, і швидко побігла по сходинках.
Мітчел засміявся її діям у слід. Він любив споглядати на її веселощі.
