Десертик - Анна Харламова
Тільки-но Мітчел припаркувався, вони одразу вбігли у дім. Вони полегшено зітхнули, ніде не почувши бабусине щебетання з новими родичами.
— Встигли. — Усміхнулась Айлі.
— Так, встигли. — Полегшено відповів хлопець.
— Ось ви де! — радісно увійшовши до коридору, бабуся тримала у руках пляшку червоного вина і три келиха.
Мітчел і Айлі все зрозуміли. Її батьки вже тут.
— Мої батьки вже тут? — спитала Айлі, знаючи відповідь на перед.
— Так. Такі чудові люди. — Загомоніла бабуся. — Ми якраз обговорюємо весілля.
Хлопець та дівчина поглянули одне на одного.
— Вони не встигли приїхати, а ти вже обговорюєш з ними весілля? — здивовано запитав він.
— Ну і що тут такого?! Це ж наша майбутня родина. Що я таке говорю?! Це вже - наша родина! Такі чудові люди. Такі чудові люди. — Усміхаючись, повторювала вона. — Візьміть собі келихи, та йдіть у садок.
Мітчел та Айлі попрямували до кухні, а бабуся пішла у садок.
— Мої батьки не знали, що я збираюсь заміж! Уявляю їхній вираз обличчя, коли твоя бабуся їм таке об’явила. — Зоставшись сам на сам з Мітчелом, знервовано говорила вона. — Уявляю, як вони розсердяться, що я їм сама про це не сказала.
Мітчел підійшов до рукомийника, та відкривши воду, швидко освіжив обличчя. Айлі крокувала по кухні, уявляючи, які шоковані зараз батьки. Подивившись на Мітчела, вона зняла з гачка рушник, та простягнула йому.
— Дякую.
— Будь ласка. — Вона пильно подивилась на нього, і підійшла ще ближче. — Що будемо робити?
— А, що у нас є вибір?! Брехати, ось, що залишається. Але ж тепер роль буде легше грати, правда. — Запитав він риторично, усміхаючись.
— Так. — Усміхнулась вона у відповідь.
— Я кохаю тебе. Ти кохаєш мене. Тому… Все простіше тепер.
— Не зовсім. Якщо ти забув, ні ти ні я не збираємось одружуватись. А ти навіть не хочеш спробувати справжні, не вигадані стосунки.
— Айлі благаю, не починай зараз.
— У вас чоловіків так завжди, якщо ви чуєте, що наближається серйозна розмова – ви кажете «не зараз». Але ж розмова відбудеться рано чи пізно. І чим раніше тим краще, особливо для чоловічої психіки. Бо чим довше дівчина чекає, тим більше уривається терпець. І ось тоді, бідоласі хлопцю, не позаздриш.
— Ого! Яка лекція. Браво! — поаплодувавши, він засміявся.
— Значить тобі смішно? Нічого зараз тобі буде дуже весело, коли будеш вигадувати перед моїми батьками на ходу байки.
— Але ж у мене є ти. — Лукава усмішка з’явилась на його обличчі.
— Ні, ні, ні. Сам будеш викручуватись. — Вона швидко узяла два келихи, і миттю вийшла з кухні.
— Айлі зачекай. Айлі. — Він знервовано крикнув їй у слід.
Він зітхнув, та пішов слідом за нею.
Вийшовши на задній двір, Айлі з радісним вереском кинулась до мами.
— Привіт мамусю! — Айлі розчулилась та заплакала. — Я так скучила. Так скучила. — Відсунувшись, вона гляну на найдорожчу людину. У маминих очах вона теж побачила сльози. — Тобі плакати не можна. — Засміялась вона крізь сльози.
— Тобі теж, моя красуня. Як же я скучила. — Провівши долонею по щоці доньки, вона забрала сльозу великим пальцем.
Айлі узяла її руку, та поцілувала відкриту долоню.
Мітчел стояв та спостерігав за тою ніжністю, яку жінки дарували одна одній. Яка ж Айлі чудова, яка ніжна, турботлива та сповнена любові. — Подумав Мітчел, та усміхнувся. Тепер її любов належить і йому.
— Татку! — дівчина відпустила маму з обіймів, та підбігла до батька.
Високий, статний чоловік з дивовижною усмішкою – вже підвівся зі стільця, і чекав на свої обійми.
— Привіт моя «Ягідко». — Обійнявши її, мовив він.
— Привіт татусю. Я так за тобою скучила. — Поцілувавши його у щічку, вона усміхнулась.
— Ти не уявляєш, як я скучив за тобою! За твоїм сміхом, за твоїми оченятами, усмішкою… — Тато усміхаючись, покружляв її наче під час танцю. — Стаєш з кожним днем все гарнішою й гарнішою. От вже і нареченою стала. — Підморгнув він дочці.
— Дякую татку. — Потім вона опустила голову, і подивилась з під-лоба на татка. — Вибач татусю, що не сказала. Я збиралась все розповісти. Просто усе так швидко відбулося.
Потім дівчина перевела погляд на маму.
— Нам все пояснила бабуся Мітчела. Все гаразд доню. Верніше все чудово! Ти знайшла свою людину. Ви кохаєте одне одного. Ми щасливі за тебе, доцю. — Лагідна усмішка прикрашала обличчя мами.
Айлі і Мітчел як завжди перегляділись. Що ж могла розповісти бабуся такого, щоб у батьків Айлі не було запитань?!
— Ну доню, знайом з нареченим. — Мовив тато.
— Так, так, звичайно.
Мітчел одразу підійшов, почувши слова батька Айлі.
— Вітаю. — Підійшовши до її тата, він простягнув руку.
— Вітаю синку. Я Віллі. — Потискаючи руку Мітчелу, привітався чоловік.
— А я Мітчел. Мені дуже приємно з Вами познайомитись.
— І мені синку. — Похлопавши по плечу хлопця, мовив він.
— Мітчеле, знайомся, це моя матуся Рона.
Мітчел миттю опинився біля гарної, молодої жінки. Айлі вся пішла в маму, така ж невеличка і така ж красуня. У її мами, також, довге волосся, хоча трішки темнішого кольору. Гарні великі очі, фісташкового кольору, пухкі губи, а ще на одній щоці ямочка. Вона була одягнена у джинсову спідницю до колін, кофтинку у синьо-білу смужку, і туфлі лодочки жовтого відтінку.
— Дуже приємно. — Поцілувавши руку молодій жінці він додав: — Тепер я знаю звідки врода Айлі.
— Ти мені вже подобаєшся. — Засміялась мама дівчини, та обійняла хлопця. Мітчел не розгубився і відповів на швидкі обійми. — Мені теж, надзвичайно приємно з тобою познайомитись, Мітчеле. Якщо Айлі вибрала тебе, значить її серце належить тобі назавжди. Бережи мою Айлі. І бережи її серденько. — Усміхнулась вона.
— Обіцяю. — В цю мить Мітчел забув, про те, що обіцяв собі поїхати геть, і зоставити Айлі для її ж щастя.
— Давайте на цій гарній ноті вип’ємо за здоров’я молодят. — Проголосила бабуся.
— За таке обов’язково треба підняти келихи. — Тато Айлі схвалюючи те, що запропонувала бабуся, підійшов з дружиною до столика.
Вони сіли, та покликали закляклих Мітчела та Айлі.
Всівшись, Айлі трохи прийшла в себе, та почала усміхатись. Її дивувало те, що батьки не розсердились, що вона приховала таку новину, як одруження.
А Мітчел взагалі дивувався усьому, що зараз відбувається. Ще місяць тому, він не знав Айлі. А тим паче, що його бабуся поставить такий ультиматум. І, що у цьому домі будуть пити за нього, як за нареченого. Він усміхнувся від думки, що він був би щасливим мати Айлі за дружину і провести з нею життя.
Мітчел відкоркував пляшку, наповнив усім келихи вином.
Айлі глянула на Мітчела. У цю мить він узяв її руку під столом, та тихо прошепотів їй.
— Цікаво, що бабуся їм наговорила?
— Не знаю. Але вони усі задоволені, і це головне.
— Це точно.
Їхнє шепотіння перебив голос статного чоловіка.
Встаючи зі столу, та тримаючи келих у руках, тато Айлі мовив:
— За молодят! Бажаємо, щоб кохання зростало з кожним днем, а повага та вірність завжди були супутниками вашої любові!
— За молодят! Щастя вам! — додала мама.
— Та взаєморозуміння! — піднімаючи келих до гори, промовила бабуся.
Усі присутні підняли келихи до гори, та цокнулися ними у повітрі.
— Дякуємо за побажання. — Промовив Мітчел, зробивши добрячий ковток вина.
— Дякуємо за щирі побажання. — Додала Айлі.
— Ну родино, давайте ви трохи відпочинете, після дороги, а потім сядемо за стіл. — Мовила бабуся до батьків Айлі.
— А ми з Айлі приготуємо для вас кімнату.
— Ні, ні не варто. У тій кімнаті, що ще є у будинку все догори дригом. — Бабуся насупившись, подивилась на онука. — Ти ж не подумав про нормальні меблі та усілякі дрібниці для гостей. — Я сьогодні поїду до себе. Все ж таки мій дім не далеко, а завтра знову повернусь. Постеліть нову постіль на ліжку у моїй кімнаті - поки що - це буде кімната моїх дорогих Рона та Віллі.
— Бабусю ти не казала про будинок. Я не знав про це. — Він насупив брови.
— Звичайно не знав, бо ти не питав, а я не казала. — Засміялась вона. — Я пару тижнів тому орендувала неподалік будинок.
— Щоб спостерігати чи все виконується, як ти того бажаєш. — Невдоволений смішок, вирвався назовні.
— Саме так. — Ніяк не заперечивши, промовила вона.
— Ну, що, Ви, — заговорила мама Айлі. — Ми можемо поїхати до готелю.
— Щоб я більше цього не чула. — Попередила бабуся, помахавши пальцем. — Це будинок вашого зятя і звичайно вашої доньки. Як це ночувати у готелі?!
Айлі і Мітчел тільки те й робили, що переглядалась та дивувались.
— Ну, що Роно, Віллі - давайте я покажу вам дім, а Айлі тим часом допоможе бабусі і «почаклує» над кімнатою.
— Це було б чудово. — Радісно сказала мама дівчини.
Мітчел підійшов до неї, та запропонував свою руку для екскурсії по невеличкому будинку. Вона поспішила взяти Мітчела під руку, та усміхаючись промовила до його бабусі:
— Дякуємо, Вам Маргарет, за такий теплу зустріч.
Віллі тим часом цілуючи галантно старенький руку, додав:
— Дякуємо за все.
— Я знала, що ми знайдемо спільну мову. Ви не уявляєте, яка я щаслива, що у нашому житті з’явилась Айлі.
Айлі почервоніла, як спіла полуниця.
— Дякую. — Єдине, що змогла ніяковіючи, промовити дівчина.
— Ну, що пішли?! — супроводжуючи батьків Айлі, вони зникли у будинку.
— Давай хвильку посидимо тут. — Сказала бабуся, та всілась за невеличкий білий столик.
— Дякую, Вам, за те, що ви так тепло прийняли мене та мою родину. — Всівшись, зніяковіло мовила Айлі.
— Я рада, що мій онук буде зятем у такій хорошій родині. Йому так потрібна любов та тепло родини. — Бабуся ледь усміхнулась, приховуючи за цим сум в очах. — Ти та, яка йому послана небесами. Тільки ти зможеш повернути на нашого Мітчела. Тільки ти.
Айлі задумалась над словами жіночки. Вона понад усе хотіла бути з Мітчелом, кохати його та бути з ним назавжди у справжньому шлюбі. Але…
Усміхнувшись мило бабусі, Айлі промовила:
— Я зроблю усе, що в моїх силах.
— Знаю люба. Знаю. — Бабуся встала зі столу, а за нею і Айлі. — Ти будеш чудовою дружиною. А згодом і матір’ю.
Айлі стало так соромно, і вона опустила голову. Вона обманює усіх. І свою родину, і бабусю і навіть друзів. Вона захлюпала, не втримавши сліз.
— Вибачте.
— Ну, що ти, люба. Ти розчулилась, подумавши про діток. Це ж ясно.
— Так, так. Саме так. Я дуже люблю дітей. — Поспішила вона виправити ситуацію.
— Все у вас буде.
— Так. — Пролунала коротка відповідь.
— Ну що, пішли приводити кімнату до ладу.
— Звичайно. — Усміхаючись, Айлі витерла швидко сльози.
Доки Айлі та бабуся чаклували над кімнатою, Мітчел провів екскурсію по будинку.
Впоравшись кожен зі своїм завданням, Мітчел та Айлі зустрілись у спальні.
— Я навіть і не знав, що бабуся орендувала будинок. — Зачинивши двері, перше, що промовив Мітчел.
— Ми теж багато чого від усіх приховуємо. — Сумно та з нотками злості у голосі, сказала вона.
— Тільки не починай. Ми домовились. — Розізлився він і насупився.
— Я нічого такого не сказала, щоб ти підвищував тон і не давав мені мовити те, що я вважаю за потрібне. — Тупнувши ногою, вона зціпила зуби.
— Боляче?
— Так.
— Знову хочеш лежати у ліжку?
— Ні.
— Тоді не поводься, як мале дитя.
— Хто б казав. І боляче не лише нозі.
— Перестань Айлі. Я знаю до чого ти ведеш.
— А я і не приховую.
— Я знаю тобі боляче від того, що ми не можемо бути разом. Але це на краще.
— Не хочу це чути! Ця платівка ніколи не закінчиться, чи що?!
— Давай змінимо тему.
— А я взагалі говорити не хочу.
— Тоді може виправимо все у ліжку? — він звабливо усміхнувся, та підійшов у притул до неї.
— Думаю цього більше не буде.
— Що за дурість! Нам же добре разом.
— А я і не заперечую. — Вона голосно ковтнула, згадуючи, що відбувалось декілька годин тому у кондитерській. — Але, я так більше не можу. Знаючи, що ми не будемо разом… Я не можу. Просто не можу.
— Айлі… Пробач мені. — Він торкнувся долонею її обличчя, та нахилився, щоб поцілувати.
Вона зробила крок назад.
— Я не можу. — Вона вийшла з кімнати, та зоставила Мітчела самого на одинці з його думками.
Хлопець всівся на край ліжка і обхватив голову руками. Серце здавалось стискають лещатами. Невже він більше ніколи її не поцілує, не почує, що вона його кохає? Невже він не зможе займатись з нею коханням і вдихати аромат ванільного тіла? Ні, ні, ні! Він без неї не зможе. Вона його. Але ж він знає, що їй буде краще без нього. Тому…
Мітчел встав з ліжка та пішов освіжити обличчя до ванної.
