Десертик - Анна Харламова
Айлі пішла до кімнати батьків.
— Можна. — Входячи до кімнати, запитала дівчина.
— Чого ти сумна? — одразу побачивши сум на обличчі доньки, мама засипала запитаннями. — Ти посварилась з Мітчелом? Що сталося? У тебе щось болить?
— Ні мамусю, ну що ти.
— Тоді може ти…
— Що?
Мама Айлі усміхнулась і промовила:
— Вагітна.
— Ні! Не вагітна. Ми ж не малі діти з Мітчелом. У нас все під контролем. — Запанікувала вона.
— Ну знаєш, і таке буває. — Розвела руки жіночка.
— Ні, мамо я точно не вагітна. Давай краще про інше. До речі де тато?
— Він спустився до кухні попити.
— Ааа.
— Ти хочеш щось розповісти?
Айлі дивилась у мудрі очі своєї мами, і ніби то бачила у них якусь таємницю. Але хто б казав, вона поринула у таємниці з головою. Брехунка, яка бреше власним батькам.
— Так.
— І що ж? — підштовхувала її мама.
Але у цю ж мить Айлі одумалась. Вона обіцяла Мітчелу, що зіграє роль щасливої нареченої.
— Я… Я… Я ще сукню не вибрала. — Вдавано усміхаючись, викрутилась вона.
Мама усміхнулась і сказала:
— Тоді треба сходити у весільний салон і купити найчарівнішу сукню.
— Так, так. — Ледь чутно сказала Айлі. — Я приготую Вам з татом щось попоїсти.
— Ні доню, не треба, ми з татом повечеряли у кафе. Я чесно кажучи, з ніг падаю.
— Натяк зрозуміла мамусю. Поговоримо завтра. — Цмокнувши у щічку маму, вона отримала у відповідь такий же поцілунок. — Гарної ночі. Загадай бажання. Це ж перша ніч на новому місці.
— Точно, точно є така прикмета. — Жіночка усміхнулась. — Тоді бажаю, щоб ви з Мітчелом були такі щасливі, як ми з твоїм татом.
— Ну мамо, хто ж розповідає бажання?!
— Це материнське бажання, тому в голос я його загадала, чи ні, воно здійсниться все одно.
Айлі засміялась.
— Ну якщо так, то це добре. Добраніч.
— Добраніч сонце.
Айлі вийшла з кімнати і пішла до кухні. Спускаючись сходами, вона почула голоси з кухні. Зупинившись біля одвірка, вона почала прислухатись.
— Я її кохаю сер. — Почувся голос Мітчела. — Вона робить моє життя щасливим.
— Зроби і ти її щасливим. — Сказав тато Айлі. — Її вже одного разу довелось зцілюватись. Вона ж розповідала вже про…
У цю мить Айлі влетіла у кухню, щоб тато не міг закінчити фразу.
— Усім привіт. Зайшла водички попити. А ви що робите?
— І я сонце.
— А я побачив твого тата, і вирішив скласти йому товариство. — Дивлячись на Айлі якось інакше, сказав він. Хлопець ніби-то шукав у її очах досі небачену таємницю.
— Ну все молодята, я пішов спати. Добраніч.
— Добраніч татку. — Обійнявши тата, Айлі опинилась у міцних обіймах.
— Добраніч сер. — Промовив Мітчел.
Відпустивши доньку з обіймів, він усміхнувся Мітчелу та вийшов з кухні.
— Про що ви говорили? — схвильовано запитала Айлі.
— О, хтось злякався, що її таємницю розбовкають? — Мітчел хитро споглядав на Айлі. Зухвало впершись спиною об стілець, він схрестив руки на грудях, чекаючи її розповідь.
— Яку ще таємницю?! Ти про що?! — знервовано заговорила дівчина.
— Ти занервувала. Що ж ти приховуєш «Десертик». Цікаво, цікаво. — Він зухвало посміхався, діючи цим їй на нерви. — Ти казала, що це я щось приховую, але у самої теж є «багаж».
— Це не твоє діло! — вона розвернулась і хотіла було вийти, але Мітчел схопив її за лікоть.
— Хто тебе скривдив? Хто він?
Айлі дивилась широко відкритими очима на шотландця, її очі наповнились сльозами.
— Що батько тобі розповів? — затремтіла вона. — Скажи будь ласка.
— Нічого сонце. Нічого. — Він обійняв її так ніжно, наче метелика. — Я просто здогадався, що річ про якогось хлопця. Я нічого не знаю. Вибач мене.
Айлі притиснулась до нього, що є сили і заплакала, сховавшись об його груди.
— Вибач.
— За, що ти вибачаєшся?! Це ж я тебе змусив плакати.
— Ти не винен. Все гаразд. — Вона звільнилась з обіймів, та витираючи сльози мовила: — Я втомилась. Буду лягати спати.
Мітчел зрозумів, що краще нічого зараз не запитувати. А може і не тільки зараз, але й ніколи. У неї теж є право, не все йому розповідати. Як він може просити чимось поділитись, якщо сам приховує своє минуле.
— Добре Десертику. Я скоро теж прийду.
— Добре. — Айлі усміхнулась крізь сльози і вийшла з кухні.
Він захоплювався її силою, усміхатись навіть тоді коли боляче. Що ж було у її минулому? Мітчел хотів дізнатись, але тоді вона буде запитувати про його минуле. А це обом тільки завдасть болю. І вона відвернеться від нього, як тільки усе довідається.
Мітчел відкрив шафу, де повинна була стояти пляшка вина, але чомусь її там не виявилось. Тільки хвилину потому, він згадав, що цю пляшку вони розпили з Айлі, з її родиною та бабусею. Незадоволено пробурмотавши собі під носа, він вирішив спуститись у погріб за вином.
Запаливши свічку, він спустився у низ по сходинках. Настрій був похмурий. Він згадував сумні очі Айлі, і його серце щемило від болю. Хто то такий? Хто той хлопець, якій завдав їй болю? Можливо вона не може його забути? Можливо і досі кохає? Якщо кохає, то чого казала йому слова кохання? Він одразу здогадався, що батько Айлі хотів розповісти про якогось хлопця, який добряче напартачив, але зайшла вона і він не договорив. Як тепер дізнатись? Як запитати? Мітчел думав, що його голова «вибухне» від думок. Одна за одною крутилась та крутилась, і у цю мить він подумав про те, що у них з Айлі не було таємниць, вона відверта з ним. Тому чому б просто не запитати її, про усі хвилюючи запитання. Він знервовано засміявся, згадавши одну маленьку, хоча ні, величезну проблему – він з нею не чесний. Чого він має хвилювати її запитаннями. Він не має права. Поставивши свічку на полицю, він почав шукати пляшку червоного вина.
Айлі вже була в кімнаті, коли згадала, що вона не взяла склянку води. Невдоволено зітхнувши, вона попленталась знову до кухні.
Тільки-но увійшовши, дівчина почула гуркіт з погреба, а потім голос Мітчела який не зовсім пристойно виговорився. Айлі відкрила одну за одною полицю, і знайшла те, що шукала – свічку та сірники.
Запаливши її, вона почала спускатись униз, аж раптом двері зачинились і задмухали свічку.
— Мітчеле, ти де?
— Айлі?! Що ти тут забула?! Підіймайся на гору, я вже іду.
— Гаразд. Але що ти робиш?
— Шукаю пляшку вина.
— Хороша ідея. — Ледь чутно мовила вона.
— Підіймайся на гору.
— Добре. — Айлі піднялась на сходинку вище та смикнула за ручку дверей, але вони не піддались. — Мітчеле у нас проблемка.
— Що?
— У нас проблема.
— Яка? — пролунав голос знизу.
— Двері не відчиняються.
— Зачекай на мене. Я вже іду.
— Ага.
Айлі знову запалила свічку і простягла її туди, звідки лунав голос Мітчела. Хлопець підіймався до неї з пляшкою вина, тримаючи її під пахвою, а в руці він тримав свічку.
— Чому ти узагалі тут?
— Почула гуркіт. — Тихо промовила вона.
— Обов’язково треба було спускатись? А крикнути не могла? — невдоволено запитав він.
— Чому ти так до мене говориш? Що я тобі зробила?
— Вибач. Настрій поганий. — Він сердився на неї. Сердився за те, що у неї можуть бути і досі почуття до колишнього хлопця. Сердиться бо її кохання повинно бути лише до нього. Але якщо чесно, право сердитись він на це немає. Він же сам її відштовхує. — Вибач Айлі.
— Нічого.
— Потримай пляшку.
Айлі узяла вино, і зробила крок від дверей. Мітчел добряче захитав двері, але нічого не вийшло. Потім він похитав ручку і вдарив плечем, проте, це не допомогло.
— У тебе є мобільний?
— Ні, я залишив його на столі у кухні. А у тебе?
— А чого б я питала про це у тебе? — Айлі зустрілась з ним поглядом.
— Який гострий язичок. — Засміявся він.
— Саме так. — Усміхнулась вона. — І що нам тепер робити?
— А у нас є вибір?! Нема. Тільки сидіти тут і чекати коли хтось зайде у кухню.
— І ти так спокійно про це говориш?!
— А що мені робити? Це двері виготовлені із міцного дуба. Які зачинились з того боку.
— Я в шоці!
— Добре, що ми хоч з вином. — Пожартував він.
— Смішно. — Саркастично сказала дівчина. — Тут прохолодно.
— Я можу тебе зігріти. — Усміхнувся він.
— Ні, дякую. Буду грітись вином. — Дівчина розвернулась та пішла до низу.
— От вже штучка! — фиркнув шотландець.
— Яка є. І я цим пишаюсь.
Її зухвалість забавляла його, і у ту ж мить запалювала, як чоловіка.
— Не сумніваюсь. — Він спускався за нею, освітлюючи шлях свічкою, але він аж ніяк не дивився на сходи, його зір був прикований до її апетитних сідничок. Він усміхнувся сам до себе, згадуючи сьогоднішній день у кондитерській.
Спустившись униз, вони повсідались. Айлі сіла на велику діжку, а Мітчел на якісь ящички.
— Зараз би бути у ліжечку і бачити кольорові сни. Так ні!
— Чому одразу спати?! Ми б могли зараз з тобою у ліжку палко кохатись усю ніч.
— Могли б.
— Хороша відповідь. Цим і займемося, коли виберемося звідси. Хоча можемо і тут спробувати. Це буде цікаво. — Хижо і водночас хитро усміхався він.
— Могли б. Але не займались би ні у ліжку, ні тут. — Договорила вона, псуючи його плани.
— Айлі, що з тобою?
— Нічого, все гаразд. У нас є план і ми повинні його дотримуватись. От і все.
— Тільки план? І все? Ось як ти називаєш наші стосунки. — Сердито мовив Мітчел.
— Стосунки?! Дивно чути це від тебе. Ти ж їх не хочеш. Ти хочеш лише одного поїхати геть, та кинути все і всіх.
Він не міг їй заперечувати, це правда. Але все змінилось. Він покохав її. Нестримно покохав.
— Я не хочу тебе полишати. Ти це знаєш. Але так…
Вона засміялась через біль, який охопило її серце і договорила за нього:
— «Але так буде краще для тебе». Це ти хотів сказати. Я зрозуміла. Досить. Благаю досить повторювати мені одне і теж саме.
— Вибач.
Айлі встала і узяла першу пляшку з полиці, яка потрапила їй до рук. Смикаючи за пробку, вона намагалась відкоркувати пляшку, але все марно.
Мітчел спостерігав за її невтомними зусиллями і за тим як вона тримається, щоб не заплакати.
— Чому?! Чому?!
— Що чому? Чому ти і досі кохаєш, того хлопця? — не втримавшись промовив Мітчел.
— Що? — її очі округлились, а брови злетіли до гори від подиву.
— Ти досі кохаєш його? Не можеш забути?
— Ти що здурів?! Не відповідай, я знаю відповідь. Ти здурів це факт. — Вона була обурена. — А що до тебе. Чому?
— Що чому?
— Чому ми не можемо з тобою бути разом?! Ось до чого тут «чому?».
— Я не можу сказати. Пробач.
— То яке ти маєш право мені щось говорити, або питати.
— Ти права. Я і сам це знаю.
Айлі знову смикнула за пробку, але знову не вийшло. Вона поставила пляшку і всілась на діжку, затуливши обличчя долонями.
Мітчел встав і підійшов до полиці за тим вином, яке вона тримала хвилину тому у руках. Узявши пляшку, він відкоркував її і простягнув Айлі. Дівчина подивилась на нього, і нічого не мовлячи, узяла пляшку. Зробивши декілька ковтків, вона зітхнула і дала пляшку Мітчелу. Він гірко усміхнувся і теж випив трохи вина.
— Якийсь клуб «Анонімних алкоголіків». — Засміявшись, вона знову забрала пляшку і ковтнула ще рідини, яка зігрівала та «розв’язувала» язика для розмов.
Мітчел почувши її слова, важко зітхнув і став немов кам’яний.
— Ага.
— Змістовно. — Засміялась Айлі.
— Ага.
Запанувала тиша, ні він не вона не могли зізнатись, що коїться у їхніх серцях і які таємниці, замкнені у їхніх душах.
Минуло майже півтори години, але для них час не мав ніякої різниці. За цей час друга пляшка вина була відкоркована і майже допита. Айлі ніколи не пила більше одного келиха вина, тому така доза розпитого - зробило свою справу.
— Ми зустрічались три роки. Останній рік він був зі мною, але кохав іншу. Спав з нею, гуляв з нею і кохав її. Не мене. Її. Він міг просто сказати, що не кохає мене. Що все скінчено. — Вона заплакала і ковтнула вина. — Це б було справедливо. Він не хотів ранити мої почуття, але ж саме це він і робив. Кожного дня коли був поруч, коли лягав у наше ліжко, коли снідав зі мною, коли дивився чи цілував мене. Він гадав, що краще відтягти розтавання, що так він піклується про мої почуття. Але це ж не правда. Люди так роблять, бо не хочуть почуватись винними. Але це ж не правильно. У чому вина? Що кохання зникло ніхто не винен. Йому просто було потрібно сказати мені правду. Мені треба було б змиритись та просто пережити розлуку. Дати мені змогу знайти своє щастя, свою кохану людину. Але ж ні. Треба було відкладати те, що все одно б настало. — Айлі витерла сльози і мовила далі: — Ми кохали одне одного, два щасливих роки. Ми жили разом, проводили ночі і дні, це було щире кохання. Але потім, він познайомився з дівчиною на якійсь нараді, і у них почався роман. Це я все потім взнала від нього, коли він нарешті рік потому вирішив розповісти правду. Це було не правильно по відношенню ні до мене, ні до неї, ні до нього. Кожному потрібне кохання. І мені. Йому просто потрібно було мене відпустити. — Вона подивилась у вічі Мітчела і усміхнулась. — Він рік до мене не торкався. Цілий рік. Цілий рік ми не кохались. Я лягала у ліжко з чоловіком, але водночас була сама. Коли я його цілувала, він відвертався від мене. Коли обіймала звільнявся, немов його током било. Він страждав, бо не кохав мене і не міг зізнатись, а я страждала бо нічого не розуміла. Я шукала причини у собі. Вважала себе не гарною, не розумною, не достойною його. Здавалось, що все, щоб я не робила не було варте його уваги. То що ж краще, зізнатись і зробити усім краще, чи мучити себе та інших?!Згодом все одно розумієш, що все на краще. Що справжнє кохання ще попереду. Не треба забирати час у себе і у інших. Не можна тримати ту, яка повинна належати іншому, так само як і він уже давно належав іншій. Знаю, він хотів, як найкраще. Але я перестала надіятись, вірити хлопцям, і перестала думати, що покохаю і мене покохають. З ним було дуже добре, ми кохали по справжньому. Йому треба було просто зізнатись і відпустити мене, шукати своє щастя. Я багато років сама. А він давно одружився з нею. У них уже є дитина.
Мітчел сидів і слухав, не промовляючи ні слова. Він не знав, що робилось у її житті, як їй було важко. Він думає лише про себе. Про свої почуття. Він егоїст. Хлопець встав та підійшов до Айлі. Всівшись навпочіпки біля неї, він узяв її обличчя у свої долоні.
— Що ти зараз до нього відчуваєш? Ти кохаєш його? — він боявся відповіді. Боявся, що вона і досі не забула його.
— Мітчеле, ця історія у минулому. Я вдячна тому, що було у нас з ним. Я стала тою, яка є. У нас з ним повинна була бути така історія, і ніяк інакше. Так ми кохали з ним одне одного, але все у минулому. Ми не спілкуємось. Ми домовились, що краще буде для всіх не бачитись, не телефонувати одне одному. Ми навіть стерли номери з мобільних, стерли одне одного з соціальних мереж. Одне діло зустрітись випадково, а інше підтримувати зв’язок. Навіщо?! Ми не хотіли бути більше разом, ото ж треба було ставити крапку скрізь. Не варто, щоб минулі стосунки нагадували про себе у нових. У кожного своє життя. Я бажаю йому лише щастя, а він мені. Ми з ним усе пояснили одне одному, все обговорили. Ми навіть не сварились. Бо кожен з нас вже знав, що у нас різні долі. Це просто треба прийняти та відпустити. Так, я ще довго про нього думала, але вже не кохала. Я ціную спогади про нас, але це все. У нас є з ним минуле, але ми не майбутнє одне одного. Я знайшла своє майбутнє у тобі, але тобі це не потрібно. Ти той, хто мені потрібен. Я тільки зараз пізнала справжнє кохання. Але ти… — Вона заплакала.
— Ти його не кохаєш?
— Ти що дурник? Чи прикидаєшся? Я не кохаю його. Не кохаю. — Вона провела пальчиками по його обличчю. — Я кохаю лише тебе. Кохаю так сильно, що відпускаю тебе, хоча життя без тебе не уявляю. Відпускаю, бо хочу щоб ти був щасливий, навіть, якщо ти не будеш зі мною.
— Айлі… Моя Айлі… Моя… Мій Десертик… — він цілував її долоні, дивлячись у вічі. — Скажи ще раз. Благаю.
— Я кохаю тебе, Мітчеле.
У його блакитних очах з’явились сльози. Він усміхнувся їй. Айлі покохала його, так само, як він її. Яким треба бути бовдуром, щоб полишити її. Можливо так було б краще для неї, а якщо ні?! Зараз він упевнений в одному - це доля. Його доля - це Айлі. Він не відмовиться від неї, і від їхнього кохання.
— Моя Айлі. Моя кохана.
— Ти, що так і будеш чекати дозвіл на поцілунок?! — крізь сльози та усмішку, запитала вона.
— О ні, запрошення мені не потрібно. — Усміхнувся він. — Я кохаю тебе. — За цими словами послідував довгий палкий поцілунок. — Я хочу тебе тут і зараз.
— То чого ти чекаєш? — задихаючись після його губ, вона звабливо усміхалась.
Мітчел дав їй руку, щоб допомогти встати. Айлі, усміхаючись, поклала свої долоні у його руки та підвелась. Вони дивились одне одному у вічі, доки хлопець пестив між пальцями її волосся.
— Ти красуня.
Айлі усміхнулась.
