Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Умова нескладна. Всього-на-всього вам треба поховати Кароліну Семенівну Сокальську у фамільному своєму гробівці. Маєте такий?

З цим фактом довелося погодитися.

— Завтра ви можете забрати тіло. Зі свого боку, ми вже всі формальності виконали, тож перешкод для поховання немає.

З жахом я подумала про те, скільки довідок мені, чужій, фактично, людині, доведеться зібрати, доки я отримаю змогу виконати останню волю покійниці! А потім перевезти тіло за шістсот кілометрів — чим?! Я поняття зеленого не мала, що роблять у таких випадках, і абсолютно не хотіла залучати до цієї справи батьків. На похорон, якщо захочуть, вони приїдуть, тут уже я не зможу мовчати, та поки що…

— Скажіть, будь ласка, — мовила я до слідчого, — а що ще було в заповіті? І чи зможу я його отримати? Як я розумію, він мені знадобиться, аби довести, що маю право займатися похороном…

Бо ж спадщина, — хотіла продовжити я, — то нешвидке діло, півроку чекати треба, та й не вона мене зараз хвилює. Важливішим було дізнатися, чому Кароліна Сокальська, котру я в житті своєму не знала (я певна! навіть у дитинстві, навіть шмаркатим немовлям!), навіщось вибрала саме мене своїм наступником. А якщо вона справді розшукала мене напередодні загибелі, бо мала до мене якусь важливу справу… А якщо підозрювала, що її можуть убити (за що?!), і написала на мене духівницю, бо їй чомусь здалося, що я зможу допомогти викрити вбивцю?.. Ні, казна-що верзеться! Приголомшлива новина позбавила мене решток здорового глузду.

— Заповіт я вам згодом передам, — увічливо мовив слідчий. — А поки що можете взяти копію.

— Що ж я робитиму з копією? Мене, мабуть, і в трупарню не пустять?..

— Для трупарні я вам випишу довідку. До речі, довідка підійде і для Загсу.

Слідчий комусь зателефонував, влетіла дівчина з «їжачком» баклажанного кольору і з такими ж фіолетовими вустами, вислухала короткі розпорядження і зникла. За десять хвилин вона повернулася з копією духівниці і довідкою з великою круглою печаткою. Що ж, озброєння хирляве, та вже яке є…

— Дайте перепустку, я вам підпишу, — промимрив слідчий, і я зрозуміла, що на сьогодні можу бути вільна. Навіть якщо він мене й підозрював у чомусь, вкрай уміло цього не виказав.

Надворі сніжок війнув мені в обличчя, охолоджуючи розпашілу шкіру. В руці я так і тримала два папірці, й сніжинки почали осідати на синю печатку; я острахнулася, що зараз сині чорнильні літери попливуть, і хапливо заховала документи під куртку. Що робити далі, я не уявляла.

І тоді я знову згадала про Ліну Оверченко, яка тільки одна могла витягнути мене з халепи. Набрала номер її мобільного.

— Бубочко, стій там, де стоїш, — кинула вона у відповідь на мої плаксиві стогони, — зараз приїду. Я тут недалечко.

Всю другу половину дня ми з Ліною літали по установах.

У морзі нам не хотіли виписувати довідку, бо того лікаря, що робив розтин, десь не було. Його начальник кривився й просив почекати години чотири, не більше. Тоді Ліна випхала мене в коридор, сама залишилась у кабінеті лікаря, а за п’ять хвилин уже вийшла з потрібною довідкою.

У Загсі, точніше, РАЦСі, ми потрапили в запізнілу обідню перерву, всі двері були замкнені. Сорок хвилин ми чекали третьої. О третій нічого не сталося. Ліна загупала в двері спершу кулаком, тоді носаками крихітних своїх черевиків. Ще хвилин за п’ятнадцять, коли я вже перетворилася на бурульку, а Ліна, навпаки, розчервонілася так, що розстібнула дублянку, до нас вийшла сувора пані й гримнула:

— Чого ви стукаєте? У нас обід.

Вже не пам’ятаю, скільки часу забрало оформлення паперів. Пригадується тільки, у мене весь час крутилося в голові, чому свідоцтва про смерть видаються там само, де й свідоцтва про народження. Так, і в церкві той самий священик і хрестить новонародженого, і відспівує покійника, але мені ці два обряди ввижалися несумісними, щоб зводити їх під одним дахом.

Потім Ліна потягнула мене на вокзал. У якійсь кімнаті, де кільцями звивалися нескінченні черги, ми напрочуд швидко домовилися, що завтра зможемо здати гріб із тілом і що я теж поїду тим самим потягом. Лишалося тільки замовити труну. Це було найлегше завдання: були б гроші. А гроші були — отримала нарешті гонорар за переклад. Цікаво тільки, хто зустріне мене у Старому Дворі, де я збираюся ховати Кароліну Семенівну Сокальську, новоспечену свою кузину?

Але й це питання вирішилося легко. Моя тітка, що у Старому Дворі проживала, сама колись везла чоловіка в труні з Росії, з заробітків. Хоч як страшно було їй проходити вдруге через те ж дійство, я не мала іншого виходу — вимушена до неї звернутися. Вона пообіцяла, що зі священиком і на цвинтарі буде домовлено, тож я тільки маю забрати труну з поїзда й довезти до міста. Катафалк вона замовить, він чекатиме мене на двірці.[6]

Увечері, коли ми з Ліною напивалися гарячим чаєм з ложкою горілки — щоб відігнати непередбачену застуду, я подумки була вже далеко — на зимовому цвинтарі, уявляючи, як ми відчинимо старовинний гробівець. Чому Кароліна Сокальська доручила це зробити саме мені? І чим зможу я віддячити їй за негадано отриманий спадок — хай він і коштував мені клопотів і нервів, таж людина безкорисливо віддала мені єдине те, що мала… За які заслуги?

Засніжений цвинтар зустрічав жалобну процесію. Зо два десятки людей зібралося провести Кароліну Семенівну Сокальську, і хоча ніхто з присутніх не був із нею особисто знайомий, ланці кревної спорідненості є міцнішими за будь-які умовності близького знайомства.

Попереду труни несли хрест. Гріб уже запечатали в церкві, тож тепер я в уяві відновлювала риси обличчя, котре покоїлося на білій пласкій подушці твердого й тісного ліжка, в якому Кароліні Сокальській належить тепер спати до Судного страшного дня. У труні покійниця була зовсім не такою, як на міліційній світлині. Припухлість зникла, а натомість обличчя загострилось і потемніло. Під очима залягли