Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Це хто? — спитала я.

— А це і є небіжчиця цьоця Каролька. Ще як дівкою була. А оце — наша мати, твоя бабця. А третя — цьоця Стефа.

Всі три жінки на світлині мали однакові чорні очі.

Катажина повернулася з прогулянки — і не впізнала будинку. Брама навстіж, а придверника катма. Менший братик сидить на березі ставка, спустивши ноги в зимну воду. Катажина вихопила малого з води, потягла до хати. Він розрюмсався, навіть отримавши медівник, не хотів заспокоюватися.

Коло парадних дверей — невідомий екіпаж, біля нього товчеться незнайомий кучер, не знає, чи випрягати коней.

У будинку — цілковитий безлад. Покоївка вискочила з покою на другому поверсі, в руках — зібганий оберемок білого шовку. Побігла вниз широкими сходами, раптом затнулася на ходу, зіжмакані простирадла вислизнули з рук. Не помітивши цього, покоївка схопилася за голову, застогнала й помчала знов нагору.

Катажина занесла малого в кухню, де на плиті парував окріп у баняку, хляпнула гарячої води до мидниці, змусила малого гріти сині від холоду ноги.

— Юстино, Юстино! — покликала вона, але ніхто не обізвався. Відігрівши малому ноги, вона загорнула його у теплий шалик і понесла нагору.

Біля дитячої зіткнулася з придверником, який біг із гостьового покою.

— Що сталося? — хотіла перейняти його Катажина, але він глянув на неї невидющими очима й промчав повз. Шапка сповзла набік, із-під неї стирчали розкошлані сиві пасма. Катажина рознервувалася.

Всадовивши малого на килим і пхнувши йому в руку глиняну свистульку, Катажина вибігла з кімнати.

— Бабцю! Бабцю!

Вона враз перелякалася так, що аж свідомість потьмарилася. Ні, ні!.. — пульсувало у скронях. Ні, тільки не з бабцею!.. З бабцею нічого не могло… Ні, ні, не може бути!.. Боже, ну, будь ласка!..

У бабциному покої стояв розгардіяш. Віко на старій скрині, пропахлій лавандою, відкинуто, а різнобарвні тканини жужмом лежать на долівці. Ваза з конваліями перевернулася, з неї на стіл натекло води. Двері до гардеробної розчахнуті навстіж, всередині гармидер — мовби щось шукали настирливо. Одна половинка високого вікна відчинена, фіранку рвонуло вітром і видуло назовні. А в покою нікого нема.

Катажина вилетіла з бабциної кімнати.

Прочинилися двері до гостьового покою, і звідти вийшла черниця. Катажина мимоволі притулилася до стіни: ця черниця з’являлась у домі, тільки коли бабці ставало зле з серцем. Після смерті діда Михася це траплялося дедалі частіше.

— Окропу принеси, — змучено кинула черниця й повернулась назад до покою.

Катажина хапнула повітря, тоді понеслася до кухні. За хвилю вона повернулася з повним баняком окропу. Поставила його під двері, постукала. Серце вилітало з грудей. Тільки не… тільки не… — билось у голові, але думка так і не оформилася. Черниця визирнула.

— Ну, чого стала? Занось.

Катажина підхопила баняк і зайшла досередини.

На широкому ліжку з високою дерев’яною спинкою в узголів’ї лежав сивий старий. Поруч із ним на колінах стояла бабця й час від часу стогнала. Вона не помітила онуку, не помітила й черницю, яка здерла зі старого покривало.

— Поможи мені! — крикнула черниця.

Катажину замлоїло, але вона через силу наблизилася. Старого вона не знала — навіть якщо й бачила колись у дитинстві, навряд чи б упізнала знайомого у цьому жовтому, висохлому мертвяку. Подумавши про мертвяка, Катажина похолола: старий був живий, він хрипко дихав, але вона була певна: не жилець. Судячи зі стятих губ черниці, та була тої самої думки.

На шиї старого темнів багряний рубець.

Ливнувши окропу у мидницю на столі, черниця за хвилю з неї набрала у полотняні мішечки гарячих варених висівок й приклала старому до стіп і долоней, щоб розрухати кров. Катажині майнула думка про мертвого й припарки, але вона силою відігнала її. Бабця тихо стогнала, не піднімаючи від ліжка голови.

— Виведи пані, — наказала черниця, й Катажина спробувала підвести бабцю. Та не звернула увагу на онуччині зусилля. Довелося закинути бабцину руку собі на шию й силою підводити її. Бабця, здається, зовсім не могла переставляти ноги — тільки стогнала важко. Катажина цілком упріла, поки дотягнула бабцю до її покою.

Всадовивши бабцю в крісло-гойдалку, Катажина відшукала в шафці нюхальну сіль. Бабця начеб прийшла до тями, глянула на онуку, розплакалася. Пошукала в кишені хусточку — не знайшла, Катажина простягнула їй свою. Бабця приклала хустку до обличчя, застогнала, хитаючись у кріслі:

— Ох, ні! Ох! Брате, брате! За що?

Брат? — здивувалася Катажина. Дідо Юзьо, про якого вона багато чула, але жодного разу не бачила? Але як він опинився в їхньому домі з жахливим багряним рубцем на шиї?

— Його вбили? — вихопилось у Катажини — й вона перелякано затисла рот обома руками.

Бабця ж, на диво, не розгнівалася, а тільки коротко кивнула. Катажина знала з оповідей, що дідо Юзьо останнім часом був радником посла в Оттоманській Імперії. Страшні історії про мусульманські звичаї, які під час забавок оповідали малій Катажині хлопські діти, могли пояснити багряний рубець на шиї. Але не могли пояснити, чому дідо Юзьо так раптово з’явився у них удома.

— Його магометани задушили? Як невірного? — бовкнула Катажина.

— Не мели дурниць. То братство… — бабця затнулася. — То зовсім інше.

Постукали, і двері одразу ж прочинилися. На порозі стояла черниця, потупивши очі.

Катажина по-справжньому злякалася. Примарилося, що з бабцею зараз станеться апоплексичний удар, а вона… а вона… Боже, що ж вона тоді робитиме? Батько… мати… Треба викликати… Ховати діда Юзя… Але ж він державний службовець, може, то зовсім не так робиться… А маленький братик… Вихор