Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

А він уже продовжував оповідь.

— Нага належить підземний світ — патала, де вони стережуть незліченні скарби землі…

— Незліченні скарби землі… — відлунням повторила я. — І ти натякаєш, що й моя змійка може бути охоронцем незнаного скарбу?!

— Хтозна, хтозна… — Ростислав нервово потер руки. Свічка блимнула — й одразу потому запалилося світло. Містична мла розсіялась, і мені зробилося трошки смішно й ніяково, що ми допіру серйозно розмовляли про нага — охоронців підземних скарбів. Браслет видався холодним і чужим, він наче глумився з мене: вгадай, вгадай мою таємницю!..

Чому я вирішила, що Кароліна Сокальська сама залишила браслет у гробівці в надії на те, що його коли-небудь знайдуть? Чому я така певна цього? Просто тому, що нагромадження незрозумілих, нелогічних подій зрештою мусить мати якусь внутрішню логіку, що її я просто ще не маю змоги побачити? «Красти іграшки чужі…» Чи не про цю саме іграшку, яка красується на моєму зап’ястку, мова? Але ж цю іграшку я не крала — вона сама прийшла мені до рук — тоді, коли я менше за все на це сподівалася.

Від запаху загаслої свічки, від безнастанного кружляння безладних думок у мене паморочилось у голові. Ще мить тому чіткі риси тонко вирізаного Ростиславового обличчя почали розпливатися, й мені довелося потрусити головою, щоб сфокусувати зір. Нага, охоронці підземних скарбів, покажіть мені дорогу до потайного скарбу!

— Власне, — мовив Ростислав швидко, — мені вже час додому. Завтра на роботу. Понеділок, ти не забула?.. А, так-так, — він махнув рукою, — що я кажу, ти ж у нас баглаї б’єш. Не набридло?

— Анітрішечки.

Уявити собі зараз: грудень, ранній ранок, темінь, дзвонить будильник, підйом, метро, на роботу… Я все віддаляю і віддаляю цей момент, коли мені насправді доведеться щоранку накручувати собі будильник.

Ростислав узув черевики, потоптався на порозі.

— О, я зовсім забув! — лапнув він себе за кишеню. — Я ж привіз тобі подаруночок. Кумедний.

Він подав мені рудого оксамитового пса породи сетер — точнісінько як живого, тільки втричі меншого. Ні, пес був не просто кумедний, він був гарнюня. Довгошерстий, м’який, із шоколадними очима. Чудесний хвостик, просто як справжній. Якби мені було років п’ять, я б закохалась у цього пса з першого погляду — і навіки. Та і в моїй черствій душі щось ворухнулося від одного погляду на розгубленого собацюру, який здивувався, як це він потрапив у чужинську квартиру, де пахне розтопленим воском.

— Дякую, він миленький.

— «Vissi d’arte, vissi d’amore…»— проспівав Ростислав високим повним голосом, не відомо кого імітуючи, відсалютував мені, приклавши два пальці до чола, й зник за дверима. Замок клацнув і замкнувся. Ліфт загудів і провалився у шахту. Запала сторожка тиша, та вже за мить у ній можна було розрізнити далекі звуки: телевізор грає десь нагорі, за стіною мама сварить дитину, внизу увімкнули музику…

Скинувши капці, я залізла з ногами на диван, примостивши пса поруч. На синьому тлі дивану пес мав чудовий, благородний вигляд. Такого собаку не соромно показати друзям і вивести на прогулянку у двір. Такому собаці довгошерсті панянки-кокетухи не даватимуть проходу. А в разі чого з ним можна і побесідувати, порадитися у важливих справах.

— Тобі тут подобається? — спитала я його. — Лишаєшся жити?

Пес світив пластмасовими очима.

— Не хочеш відповідати? Не хочеш?

Заваливши пса набік, сама я впала на нього головою. Який він м’якенький, який гарненький, який шовковистий! Я потерлася обличчям об м’яку іграшку. У животі собаки квакнув механізм:

— Я-люб-лю-те-бе. Ги-ги-ги-ги-ги.

Що більше я читала про змію, котра кусає себе за хвіст, то більше у мені зростала певність: Ростислав міг бути правий. У міфологічних словниках uroboros здебільшого подавався, як символ невпинної регенерації природи, тобто позитивний в усіх розуміннях, та щойно мова заходила про християнську традицію, як зміст символу чи не кардинально змінювався. В одній книжці, яка випадком потрапила мені до рук, навіть було написано, що uroboros напряму пов’язаний із дияволом. Звісно, пара «змій — диявол» для мене не стала несподіванкою. Що здивувало мене, то це наскільки актуальним і в наш час лишається питання таємних братств.

Свого часу містичні забавки однолітків обминули мене. Імена Каліостро і графа Сен-Жермена викликали хіба розпливчастий спогад. Ім’я Ніколя Фламеля, легендарного творця філософського каменя, вперше прочитала я, хоч як соромно мені в цьому зізнаватися, зовсім не в історичній книжці. Тим дивніше було мені довідатися, що будь-яка божевільна ідея, котра може спасти мені на думку у зв’язку зі змієм-uroboros, вже кимсь висловлена й закарбована на письмі — ще у середньовічних філософських трактатах, писаних гусячими перами при світлі лойової свічки.

Змій-uroboros вискочив до мене з алхімічних реторт. Мінливий і невмирущий, головна мета якого — перетворення. Змій, котрий невтомно пожирає себе, аби знову відродитися. Зелений дракон, що стереже скарб філософів. Ртуть алхіміків, яку ті так прагли перетворити на золото. Вічний двигун і облуда вічного життя.

І тоді я влізла в одну авантюру. Ніхто не знав про це. Списавшись через інтернет із якимсь самозваним братчиком, я напросилася на таємне зібрання. Вдягнулася відповідно: довжезна темно-синя сукня без рукавів, а на плечах — яскрава хустка, котру я кілька років тому придбала в Туреччині за дикі гроші, спокусившись шалом срібла, золота і яскравих барв. Гладенько зачесане назад волосся і темний, аж чорний макіяж доповнювали мій потойбічний образ, який мені видавався найкращим для такої нагоди.

Кафе, що в ньому відбувалося зібрання, розчарувало мене. Невеликий підвал, за шинквасом — меткий молодик, який обслуговує одночасно трьох клієнтів, ще й притримуючи плечем мобільний телефон, кілька круглих столиків із зеленими мармуровими стільницями, важкі чавунні крісла з високими спинками, а на стінах — старі світлини Києва. За столиками сиділи молоді люди, спілкувалися тихо, горілки не пили, не курили. Коли я з’явилась у дверях, ніхто навіть голови не повернув. Я перетнула крихітну залу й примостилася за