Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Бабай би ти хопив! — не витримав Ілля й дратівливо потер борідку. — Штрикни їй заспокійливого!

Ірина заперечливо похитала головою.

— Не буду. Без лікаря не буду. Не відомо, чого вона вчора нанюхалася чи напилася.

Лікар з’явився хвилин за двадцять. Не лікар — ціла бригада швидкої на чолі з молодим громилом із важезними кулаками, в якому упізнати лікаря можна було хіба що за зеленкуватим халатом і напруженим, рішучим поглядом. Лікар перекинувся з Іриною кількома словами, причому вона відповідала швидко й тямуще, не цідила холодно слова, як завжди, і нахилився над ліжком Людмили. Та подалася йому назустріч і сказала:

— У неї змійка!

Лікар озирнувся через плече. Подружжя Дерихвіст і Ростислав одностайно обернули лиця до мене. Я сторопіло втягнула голову в плечі, а тоді, ставши так, щоб Людмилі мене не було видно, показала лікареві браслет. Але він очікував розлогого пояснення. Довелось у двох словах окреслити йому наслідки вчорашнього зібрання. Господи, натерпітися стільки сорому за один день! За що мені ця кара небесна?

Усі троє — Ілля з Іриною та Ростислав — кинули на браслет швидкий погляд і опустили очі.

Дивна річ: здається, всі вони, мої випадкові знайомі, щось знають про цю срібну прикрасу. Людмила ледь не накинулася на мене разом із навіженими братчиками. Ростислав підкинув ідею про uroboros, який може асоціюватися з дияволом. Ірина зиркає на змійку невдоволено. Либонь, і Ілля, якби його запитати, повідав би мені кілька цікавих речей про браслет — сам-бо не раз і не два заводив мову про таємні братства… Тепер ще треба десь здибатися з Пилипом Прокоповичем — і глянути на його реакцію…

Молодий лікар відвернувся до Людмили, поміряв їй тиск, буркнув щось специфічно лікарське, і бригада одразу заметушилася. Молоденька сестричка черкнула лезом по ампулі, набрала шприц, але не стала сама робити укол, а передала шприц Ірині.

Сьогодні я Ірину не впізнавала: завше така зарозуміла, відсторонена й байдужа, вона виконувала вказівки лікаря швидко, мовби вгадувала їх іще до того, як ті були висловлені. Всі дії її — чіткі та злагоджені. Промовляючи до Людмили турботливі якісь слова, що скидалися на заспокійливе вуркотіння, вона вивільнила одну руку хворої, затягнула ґумову трубку вище ліктя, протерла спиртом шкіру на згині й одним легким рухом ввела голку шприца у вену. Дюймовочка спостерігала за нею розгублено, мов дитина.

За кілька хвилин Людмилині рухи втратили метушливість, вона обм’якла. Повіки злипалися. Все ще хотіла говорити, але вже не мала снаги. Ще за п’ять хвилин вона заснула, а лікар, ковзнувши по мені недобрим поглядом, вийшов із Іриною в передпокій і там кілька хвилин шептався.

Коли за лікарем зачинилися двері, Людмила міцно спала, я тулилася до одвірку, понад усе прагнучи в цю мить щезнути з лиця землі, Ілля сидів у кріслі, вивчаючи стелю, а Ростислав бігав узад-уперед коло вікна.

— Що він сказав? — кинувся Ілля до дружини, щойно та переступила поріг кімнати.

— Те, що й я вам сказала, — відтяла та, — дурепа напилась учора якоїсь гидоти.

— Із власної волі?

— Ти мене питаєш?

— Хіба на зібраннях подібного роду сект, — бовкнула я, — це не звична практика — хильнути чогось наркотичного, аби легше було впадати в транс?

Ірина люто зиркнула на мене.

— Тільки обивательська обмеженість змушує людей вірити в газетні плітки, буцімто секти своїх членів зомбують, залякують, одурманюють наркотиками. Сектанти просто шукають альтернативну систему ідеалів…

— Хотів би я знати, — вигукнув Ростислав, — чому вчора вона опинилася саме там… Сон рябої кобили!

Ірина розгладила ковдру, якою була вкрита Людмила, відкинула з лиця їй пасмо волосся, щоб не лоскотало й не перебивало сон, задумано кілька хвилин дивилась у вікно. На тлі віконного прорізу її профіль набув звичного гордовитого вигляду.

У тиші чути, як цокотить настінний годинник, а на кухні й далі зітхає бідолашна Людмилина мати. За весь цей час вона так і не виходила звідти, навіть коли в кімнаті чаклував лікар. Мені чомусь спало на думку, що вона зараз просто фізично не може бачити власну дочку — настільки ображена на неї, попри те, що жаліє її.

Потім Ірина повернула обличчя до мене, якусь мить вивчала, немов зважуючись сказати щось неприємне, а тоді промовила:

— Не чекала я від тебе такого.

Я спаленіла. Бридке відчуття сорому й огиди до самої себе прошило мене.

— Але чому, чому вона так сказала? — допитувалася я. Здається, сльози вже бриніли в голосі. Ще трохи — і ганебно розплачуся просто тут, у Ростиславовій машині, а я не маю права цього робити.

— Ірина гадає, що ви з Людмилою пішли на зібрання разом, а потім ти її покинула… — Ростислав зупинив жестом вигук, який готовий був зірватися з моїх вуст. — Не треба мене переконувати, я й так тобі вірю. Але ти ж не знаєш Людмилу! Вона довірлива, вона дійсно могла б піддатися на твої вмовляння, якби ти захотіла потягнути її на зібрання… або якби ти переконала її взяти тебе з собою. Адже всім відомо, як вона любить такі ідіотські збіговиська.

Шах.

— Усім, крім мене! — вигукнула я. — Не забувай, що я знайома з нею менше двох тижнів, і за цей час тільки двічі бачилася! Причому другий раз — ото якраз учора!

— Не кричи. Не кричи. Я все чую. І я тобі вірю. Але ж дивна ситуація, хіба ні?

Мат.

Час забиратися з шахівниці.

— Зупини, будь ласка, машину.

— Я відвезу тебе додому.

— Ти й так уже запізнився на роботу. Зупини, будь ласка, машину. Я доїду сама. Упевнена, тут є регулярні рейси на Київ.

Ростислав зціпив зуби. Рум’янець виступив на щоках. Він дивився просто перед собою, і дай Бог, щоб бачив-таки дорогу, по якій гнав машину. Телевізор на сьогодні пророкував