Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

замкнені, я сама бачила, як бармен робив це перед ритуалом проходження по колу. Вікон у підвалі немає. Та якби й були, безперечно, їх би заґратували — як в усіх будинках на цій позірне тихій і безпечній вуличці… За шинквасом прохід, певно, на кухню. Що може бути там? Вікна — навряд, адже це, якщо я правильно орієнтуюся, та частина приміщення, що межує не з вулицею, а з двором. Тут має бути туалет, хіба ні? Але й туалет, боюся, — це мишоловка, з якої не видряпатися. Хіба коли замкнутися там і спробувати з мобільного викликати когось? А якщо братчики — як світяться їхні очі! — просто виламають двері і тоді, насправжки вже роздратовані, щось мені заподіють?..

Моє пальто висить позаду, на вішаку. Більше у мене при собі нічого немає, навіть сумки: як знала, що не варто брати зайвого баласту. Якщо я потягнуся до пальта, вони накинуться на мене. Змійко, змійко, яку страшну таємницю ти ховаєш? Усього й роботи — запитати цих навіжених, у чому справа, та цього я вчинити зараз просто не могла — не встигла би.

Руда дівчина ступила ще крок до мене. Я підскочила зі стільця. Одне діло бути затисненою в куток, абсолютно безпомічною, інша річ — зустріти ворога навстоячки, у бойовій готовності. Ще раз швидко оглянула крихітне приміщення, зауважила, що коридорчик ліворуч, який, мабуть, веде до туалетів, зовсім близько від мене. Це мій останній шанс.

І тут мій зір зупинився на жінці в сірому шалику з золотими трикутниками. Шалик сповз їй із голови, а з-під нього випорснула туга чорна коса, до цього скручена на потилиці. Яскравий макіяж змінив обличчя, але в ту мить, побачивши косу до п’ят і мініатюрну постать жінки-Дюймовочки, я впізнала її: Людмила! Та що тут робить вона?!

Далі я все здійснила одночасно: зірвавши з вішака пальто, зробила олживий рух, ніби хочу кинутися до дверей, а сама рвонула в бічний коридорчик ліворуч. Мені пощастило, що коридорчик відділявся від кімнати дверима, і я хряснула ними з усієї сили. Шкода, замок зачинявся зсередини, та під руку мені, мов у казці, потрапило крісло з високою спинкою, яким я підперла двері.

Праворуч по коридору — вхід до туалету. Як і передбачалося, не туалет — мишоловка: прохідна кімнатка з умивальником, за нею ще одна — з унітазом. Вікон нема і близько, тільки невеличкий круглий вентиляційний отвір, крізь який дитина не пролізе.

Божевільні братчики гупали дедалі сильніше, скоро стілець не витримає, відлетить, і тоді…

Коридор упирався в замкнені двері. Та мені сьогодні щастило: простий, радянського ще зразка замок замикається зсередини, я потягла за чорну головку — і двері відчинилися. І вже я в самому низу сходового майданчика.

Рвонула нагору.

Перший поверх. Двері ведуть у двір, але виходу нема: замкнено на ключ.

Другий поверх. Дві квартири. Подзвонити до когось і попроситися пересидіти пару годин, доки братчики заспокояться?.. Чекай, а як же люди сюди потрапляють? Бо ж якщо тут — навіки запечатаний чорний хід, то має бути парадний під’їзд…

Підкоряючись незрозумілому пориву, я смикнула на себе спершу одну стулку вікна, потім другу. Якщо братчики таки доберуться сюди, нехай думають, що я вистрибнула з другого поверху. Насправді я навіть помислити не могла, щоб — у своїй сукні до кісточок — плигнути просто на асфальт, дбайливо почищений двірником від снігу.

Третій поверх. Знову дві квартири. Лишався один прогін.

Горище.

Залізні ґрати, які відділяють мене від даху. Може, поки не пізно, спуститися на другий поверх і таки стрибнути? Ні, вже пізно: внизу гупають кроки.

Мені фантастично щастило. На таке везіння годі було й сподіватися: залізні ґрати трималися на кілька разів скрученому дроті. Ламаючи нігті, я захололими від жаху руками розкручувала дріт. Ще один виток, ще один, ще останній… Кроки зупинилися на півдорозі, але хтось недовірливий вирішив переконатися, що мене таки тут немає, і біжить нагору…

Останній виток дроту.

Я забігла на горище, зачинила ґрати й, просунувши руки поміж залізними штабами, знову закрутила дріт. Кепсько закрутила, проте є надія, що ілюзія замкнених ґрат зіб’є переслідувачів з пантелику.

За мить уже була на даху.

Засніжений руберойд, бортики по периметру. Кілька разів я послизнулася на високих, хоч і квадратових підборах і ледь не впала. Не знаю, в який момент, але панчоха на коліні тріснула, і очко побігло до самого низу. Байдуже! І сукня довга, і пальто — теж.

Я накинула на голову каптур. Перебігла до другого під’їзду. Тут ґрати мали замок. А бодай тебе грім побив!

Третій під’їзд. Слава Богу! Ґрати незамкнені, хіба підперті старим ослінчиком, пофарбованим блакитною фарбою. Поруч із ослінчиком на сходах — жерстянка від кави, повна недопалків.

Я побігла донизу.

Третій поверх.

Другий.

Перший.

Два виходи — у двір і на вулицю.

Невже я, засліплена страхом, у тому під’їзді, де кафе, не помітила другого виходу?! Могла б уже давно бути на волі!

Поправивши пальто та глибше натягнувши каптур, я рушила до дверей. Якщо мене зараз за ними хтось піджидає… Ні, не варто над цим замислюватися. Тихо-тихо, обережно я відімкнула кодовий замок, вистромила ніс на вулицю. Темно, нікого немає.

Чорною тінню вислизнула зі сховку і побігла навмання.

Розділ чотирнадцятий
СОН РЯБОЇ КОБИЛИ

Дзвінок у двері.

У піжамі й накинутому наопаш халаті я стою перед майже незнайомим мужчиною і лупаю важкими від перерваного сну повіками. Спросоння могло наверзтися казна-що. Але таке навіть спросоння не наверзеться: зібрання таємних братчиків, утеча, гонитва…

— Прокидайся! — термосив мене Ростислав, адже ранішнім моїм гостем, котрому я зі сну без слова відчинила двері, був саме він. — Ну, продери очі нарешті! Мені конче треба з тобою поговорити! А ще краще, якщо ти згодишся поїхати зі мною