Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
— Тітка мені розповіла, — мовила я замислено, — що у прабабці Катерини була купа дітей. В тому числі моя бабця. А молодшу дочку звали Кароліна…
— А ти кажеш! — зраділа Ліна. — Поки що все сходиться.
— У цьоці Карольки — так тітка її назвала — була єдина дочка Рузя, котра років тридцять тому виїхала на навчання і більше у Старому Дворі не об’являлася. Потім нібито цьоця Каролька їздила на похорон дочки. У тої, в свою чергу, була дочка, яка лишалася жити з батьком після смерті матері… Тільки ніхто не знає, як звали оту дитину і чи справді вони були Сокальські.
— А куди вона виїхала вчитися?
— Рузя?
— Ну, напевно…
— Нібито у Луцьк.
— Бачиш! — вигукнула Ліна. — Ми вже маємо, від чого танцювати.
— Ти знаєш, — остудила я її запал, — щось мені анітрохи не хочеться танцювати. Краще я слідчому подзвоню. Він, здається, хлопчина затятий і небайдужий…
Ліна надула губи.
— А ти чим займатимешся? Так і чекатимеш щоночі на свого люб’язного бабая, який про відвідини заздалегідь чемно повідомляє? Бубочко, а ти слідчому не говорила про нього?
— Знущаєшся? — знизала я раменами. — Хто ж мені повірить? Напис парою на дзеркалі, ги-ги. От якби мене прирізали кухонним ножем…
— Тьху на тебе! — висварилася Ліна.
А мені раптом спало на думку, що ми з нею щось пропустили. Щось цілком очевидне. Я підвелася з крісла й подалася до спальні. Словники стосом громадилися на підвіконні. Горщик із кактусом загрозливо нависав над краєм, готовий гримнутися додолу. Мимохідь я посунула горщик, не відриваючи зіниць від свого робочого місця.
Так і є! На письмовому столі, поруч із комп’ютером, валявся аркуш, про який я цілком забула. Хіба не з нього почалися мої напасті? «Et bene maiores dixere Borysthenis amnem / Iam mellis plenos, iam lactis volvere fluctus»…
— Ти пам’ятаєш про свою обіцянку? — вимахуючи папірцем, я забігла до вітальні. — Ліно, а коли це і є той найважливіший знак, який мені намагалася подати Кароліна Сокальська?
* * *— Ти вже вдома? — запитав мене чоловічий голос у телефоні. Ростислав Костянтинович, дивний мій знайомець, турботливо розпитував, чи не надто мене знесилила поїздка.
— Так, уже вдома. Сьогодні приїхала.
— Можна мені увечері до тебе навідатися?
— Звісна річ.
До вечора лишалася обмаль часу, адже годинник вицокував п’яту. Мені ж іще треба було знищити сліди нашої з Ліною пиятики. Довго дивилася я на браслет на власній руці, міркуючи, чи можна ним похизуватися — а чи варто заховати подалі. Підвівши чорним олівцем очі, я почувалася якнайкраще озброєною, і тільки срібна змія виводила мене з рівноваги. Коли пролунав наполегливий дзвоник у двері, я так і не вирішила, що робити, і, плюнувши на обережність, побігла відчиняти.
— Це тобі, — усміхнувся Ростислав, простягаючи жовтогарячі лілії. Ет, сьогодні вночі буде мені непереливки — настирливий запах цих квітів має здатність проникати в найтонші щілини. На ранок болітиме голова. Що ж, доведеться терпіти…
— Дякую! Ти скидай пальто, а я поки їх у вазу поставлю.
Ростислав, замість знімати пальто, замислено роздивлявся моє обличчя своїми світлими, майже прозорими очима з маленькими чорними чоловічками.
— Знов Марія Каллас спокою тобі не дає? — ущипливо запитала я.
Ростислав у відповідь одразу пройшов до кухні, примостив на стіл пластикову прозору коробку. Всередині я побачила два кусні смаженого м’яса з гарніром.
— Розігріємо? — звів брови гість. — Я ще не вечеряв. Ти, либонь, також…
На сварливій пательні, яка плювалася киплячою олією, м’ясо ще апетитніше зарум’янилося. Хто б оце ще так зі мною панькався? І куховарити не треба.
— Цікавий браслет, — примружився Ростислав, коли я виставляла тарілки. Важко було зрозуміти, що бринить у його голосі: щира цікавість, тривога, здивування? — Змій-uroboros. В індійській міфології символізує нескінченність Всесвіту… Браслет давно у тебе?
— Від позавчора.
— Хтось подарував?
— Ні, це, радше, спадок. Хіба я тобі не розповідала? У мене кузинка загинула, Кароліна Сокальська, от вона чомусь вибрала мене у якості спадкоємця.
— Кажеш — загинула? А що сталося? Нещасний трапунок?
— Її вбили.
— Вибач. Мені не треба було… так настирливо.
— То нічого, — відмахнулася я. — Я з нею не була особисто знайома. Чесно кажучи, про її існування дізналася пару місяців тому.
— Тоді скажи мені одну річ, — голос мого співрозмовника став напруженим, — як саме її вбито?
— Навіщо питаєш?
— Спочатку скажи.
— Її задушили.
Ростислав надовго замовк. За цей час ми встигли розправитися з м’ясом і перейти до солодкого: в крамничці в будинку побуту, де перевіряла браслет, я купила шоколадку. Спідлоба розглядала я свого гостя. Раніше якось не помічала, які в нього глибокі зморшки довкруж світлих очей. Чи це тільки щойно вони проявилися — при звістці про убивство? Та яке йому діло до незнайомки, будь вона тричі задушена?
— То ти поясниш мені свою цікавість? — не витримала я.
— Поясню. Подивись на свій браслет, — він узяв мене за руку, — що ти бачиш?
— Змію, яка кусає себе за хвіст.
— А я тобі можу з майже стовідсотковою певністю сказати, як саме була задушена твоя кузинка.
На тому шнурку, який обвили довкола її шиї, з одного кінця мала бути маленька петелька. Другий кінець просунули крізь петлю — і потягнули. Тобі це нічого не нагадує?
— Це ніби як та змія? — спантеличено вигукнула я. Невже нагромадження нісенітниць, яке я прочитала в газетній замітці, мало-таки під собою ґрунт?
— Я переконаний.
Ростислав хруснув кісточками пальців,