Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Все, — повідомила черниця тихо.

Бабця рвучко підвелася з крісла, за мить важко осіла назад. Гучно висякалася, зібгала хусточку. Очі її погасли, але в складках рота з’явилася рішуча твердість.

— Сядь, — наказала вона онуці.

Катажина слухняно сіла. Вона й не помітила, як черниця безшумно зникла за дверима, тактовно лишивши їх наодинці. Бабця тримала руку на серці.

— Цей будинок у духівниці я відступаю тобі, — мовила вона нарешті. Катажина ковтнула. Бабця усміхнулася: — Цей будинок з усіма його таємницями…

Вона зняла з руки бранзолетку — срібну змійку, що кусає себе за хвіст, — і вдягла на зап’ястя онуки.

— Бережи її, — мовила. — Про ключик і сховок ти знаєш…

Катажина спалахнула. Років у дванадцять вона підгледіла, як бабця ховала у бібліотеці за секретними дверцятами грубу чорну книжку. Одного разу вона й сама полізла драбиною нагору, відчинила дверцята, дістала книжку — але злякалася, поклала на місце.

— Ну-ну, не червоній, хто б утримався від спокуси у такому віці? — розсміялася бабця, навколо очей запроменилися веселі зморщечки, й Катажині на мить задалося, що і дідо Юзьо, і духівниця — то непорозуміння і далі все буде, як раніше… Бабця сказала: — Про сховок нікому не розбовкай. Коли за книжкою прийдуть, покажуть тобі косинець. Якщо ж ніхто так і не прийде, заповіси бранзолетку і ключик молодшій онуці — буде вона хоронителькою.

— Чом ти не бачиш очевидних речей? — говорила мені через день Ліна Оверченко. З похорону я повернулась уранці, а Ліна, незважаючи на законний вихідний, який можна було витратити на важливіші справи, прибігла до мене в гості, знемагаючи від цікавості. Замість одразу потамувати її спрагу, я півгодини старанно оглядала помешкання, плекаючи в душі надію, що заміна замків усе-таки не була марною, і раз у раз струшувала зап’ястям, на якому звивалася срібна змія. Ліна не відривала від неї очей.

— Що тобі видається аж таким очевидним?

— Вона лишила тобі купу знаків, — наполягала Ліна.

— Ти маєш на увазі Кароліну Сокальську?

— А кого ж? Бубочко, вона спеціально написала в духівниці, що саме ти маєш її поховати, адже хотіла, щоб тобі дістався браслет.

— Занадто заплутано. Чи не легше було просто надіслати мені змію поштою?

Ліна сиділа з ногами на дивані, я — через журнальний столик — у глибокому кріслі. Між нами стояло два горнятка і два келишки. Пуста пляшка смородинового домашнього вина вже опущена була під стіл. Ліна, і так язиката, після кількох келишків винця не замовкала ні на хвилю. Її балакучість заспокоювала мене. Після похорону і поминок, після майже безсонної ночі в поїзді, в якому не опускалася непрозора завіса, а хіба засувалися фіранки, тож сліпучі пристанційні ліхтарі раз у раз будили мене, понад усе хотілося отак тихо пересидіти у компанії людини, якій я можу повністю довіряти. Але пересидіти тихо не було жодної можливості.

— Чого ж ти така вперта? — дратувалася Ліна. Горіхові очі вивергали на мене потоки невдоволення й розчарування. — Може, її вбили саме через цей браслет! А вона подбала, щоб прикраса не потрапила до чужих рук…

— Тільки давай не будемо про вбивство, — урвала я її запальну мову. — Не хочу бути наступним кандидатом, тим паче, навіть не знаючи, в чому цінність срібної блискітки.

— Послухай, — не відступала Ліна, — спробуй проаналізувати, які ще таємні знаки ти могла отримати від небіжчиці?..

Ну, якщо це блаженної пам’яті Кароліна Сокальська лишила напис парою на дзеркалі, якщо це вона сірниками виклала для мене повідомлення… ні, стривай! Не могла вона цього зробити, адже на той час уже загинула. Чи приходила до мене вночі на повний місяць, шурхотіла білим саваном?..

— Пригадай! — насідала Ліна. — Може, було щось, на що ти просто не звернула уваги? Кароліна Сокальська мала тебе хоч раз побачити, перш ніж складати заповіт на твою користь!

— Я отримала віршовані погрози! Хтось проник у мою квартиру і копирсавсь у моїх книжках, а може — і в речах! Тобі не досить? На що ще я повинна була звернути увагу? По-моєму, для пересічної людини і цього забагато!

Ліна відпила з горнятка майже вистиглого чаю, почухала довгим нігтем голову. Вуста мала рішучо стяті. Потім простягнула руку і зняла з мене срібну змію. Довго крутила її в пальцях, зазирала всередину кільця, сподіваючись натрапити на таємничий напис, але даремно: я точно знала, що жодного напису на браслеті не було. Просто з поїзда, з самого ранку, я заїхала в будинок побуту, де містилась у нас годинникова майстерня, і попросила годинникаря оглянути браслет під збільшувальним склом. Він здивувався, але прохання виконав. Я хотіла віддячити йому червінцем, та він замахав на мене руками.

— Цей браслет — то ключ до загадки, — пошепки мовила Ліна. Вигляд вона при цьому мала вкрай таємничий. — Ми повинні знайти попереднього власника браслета. Ти ж кажеш, що він з’явився у покійниці несподівано, десь років три тому…

— Не я кажу — слідчий каже…

— А раз каже, то знає.

— А раз знає, — уїдливо поцікавилася я, — то чому ж він не зміг кінців розшукати? Знайомих опитував, ювелірам показував… Чи ти гадаєш, що у нас більше шансів зробити те, чого уповноваженій особі не вдалося?

Ліна ні на мить не розгубилася. Вона ще раз покрутила браслет, тоді ловко надягнула собі на зап’ястя. На її маленькій ручці срібло здавалося важким, грубим. Либонь, пригадувала зараз моя товаришка, кого можна долучити до свого імпровізованого розслідування. Мене ж непокоїло більше, чи не браслет — та «іграшка», по яку йде до мене бабай. Та хіба він, який «все бачить», не відав, що не було в мене на той час браслета, що я знайшла його цілком випадково?

— Якщо ми не можемо так просто дізнатися, звідкіля браслет узявся, — слушно зауважила Ліна, — то чом би нам принаймні