Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
За вікном завив собака, й одразу потому вереснув переляканий дівчачий голос. Я підлетіла до вікна. У чорній ямі пустельної вулиці мені ввижалися страховиська. Виповзали з закамарків, насувалися на мене з усіх боків, променіли кровожерними очима. Знову прокинулося кляте відчуття, буцімто хтось підглядає за мною крізь шибку. Гримнув феєрверк — і я заледве не беркицьнулася на підлогу: ослаблі ноги не тримали мене.
Вискнули шини, вихопилися з пітьми два жмути світла — й машина, хвацько вирулюючи з-за рогу, на шаленій швидкості помчала уздовж безлюдної дороги, чи то здоганяючи жертву, чи то, навпаки, втікаючи від карника. Серце моє калатало об ребра, немов йому забракло в тілі місця й воно проривалося на волю.
Підозрілий стук долинув згори, з квартири над нашою. Обережний такий стук, який миттєво відбирає сон. Так тихо, неквапно перестукуються між собою потойбічні потворні чудовиська, потім спускаються по вентиляційній шахті, вповзають у помешкання крізь візерунчасту решітку, совгають по стіні, а тоді холодні чіпкі щупальця торкаються шиї…
Так яскраво уявила я собі невідому почвару, що ледве не зарепетувала на всю хату, коли щось діткнулося литки. Непритомніючи, я краєм ока помітила пістряву тінь, яка ковзнула до трилітрової банки з водою й почала хлебтати. Дриґаючи лапами, наче стоїть не на лінолеумі, а на річковій мілині, наша кішка спокійно пила воду, і байдуже їй було до моїх нав’язливих жахів.
Знову я вийшла з кімнати та прислухалася до того, що робиться за вхідними дверима. Не могла себе примусити відімкнути замок і бодай визирнути. А там заповзявся їздити туди-сюди ліфт, скрадливі голоси перемовлялися не відомо про що, хтось згори нісся по сходах, глухо гупаючи через три сходинки, унизу в під’їзді бахнули вхідні двері, і чи то мені почулося, чи то насправді долинув шум, ніби там вовтузилося кількоро розбишак. Я позадкувала від дверей, зайшла до своєї кімнати і з ногами залізла на ліжко. Ніяк не могла зігріти холодні від переляку долоні.
— Дійсно, а чого це в нас так перегаром смердить?.. — буркнула мама, переходячи з вітальні до кухні. — А подзвоню-но я сестрі, бо вона, коли батька вітала, хотіла про щось поговорити, а я тут з гостями… Гей, а ви знаєте, що в нас телефон не працює?
Батько, який уже вклався спати, нехотя виліз із-під коца і почалапав на кухню. Я зачаїлася, як мишка під мітлою. Чути було, що батько кілька разів зняв трубку, потім поторсав дріт, перевіряючи, чи не розірвався бува контакт десь на вході в апарат, тоді гукнув з кухні:
— Наталко, ану послухай, чи у тебе працює телефон!
— Ні, — пискнула я у відповідь ледь чутно.
— Чи ти вже спиш? — батько, вочевидь, не розчув мого слабкого голосу.
— Ні, не працює, — трохи голосніше промовила я.
Батько вийшов із кухні й замислено зупинився коло вхідних дверей. Тільки хай не виходить на сходи, молила я подумки, обмираючи від однієї думки про те, що за дверима чатує бабай.
Але батько і сам поки що не горів бажанням виходити, тим паче, неодягнений. Він особисто перевірив мій апарат, упевнився, що той мовчить, сам до себе промимрив:
— Треба розетку перевірити. Може, я контакт обірвав, коли совав журнальний столик…
Аякже! — хотілося з гірким сарказмом вигукнути мені. Хай перевіряє розетку, я-бо певна, що не в ній справа. Це бабай, бабай. Це він знущається з мене, не полишаючи в спокої ні на хвилю. Чим прогрішилася я перед ним?
Батько дістав із шафи-пеналу викрутку й промаршував до вітальні. Як не дослухалася я, не змогла почути, що він робить, аж раптом сердитий крик вивів мене із заціпеніння.
— От бісове пійло! — лаявся батько. — Най йому грець!
Я підхопилася з ліжка й полетіла до вітальні. Батько стояв навколішках коло журнального столика й ніяк не зважувався взяти до рук трилітрову подарункову пляшку. Наблизившись, я помітила криву розколину, що звивалася від денця десь до середини пляшки, а під нею — величезну калюжу, з якої немилосердно відгонило спиртом.
— Повитирай тут скоро, — кинув через плече батько. — Бо поки горілка не висохне, телефон не запрацює.
Від надміру переживань ноги мої підкосились — і я м’яко опустилась у крісло, придушивши кішку, яка саме влягалася спати. Кішка заверещала, стрибнула з крісла — й приземлилася рівно посередині горілчаної лискучої калюжі.
* * *— Чому ви мені не сказали, — гримотів молоденький слідчий, стиснувши величезні кулаки й горою нависаючи над столом, — що Кароліна Семенівна Сокальська — ваша родичка, троюрідна сестра?!
У присутності грізного слідчого нестерпно хотілося хреститися й божитися й захриплим від хвилювання голоском пояснювати, що я ні в чому не винна. Новина впала на мене, як сніг на голову. Троюрідна сестра? По батьковій лінії? Але ж чия вона дочка й онука? Чесно кажучи, своєму родинному древу я приділяла досі мало уваги: в архівах копирсатися не мало сенсу, бо з маминої лінії всі архіви — на території інших, хоч і суміжних держав, а з батькової лінії — взагалі не існують, бо вивезені були переляканим священиком якраз напередодні приходу совітів.
— Не знала цього, — кволо відбивалася я. — А ви звідки дізналися?
Слідчий поглянув на мене недовірливо.
— Нотаріус озвався. Вона залишила заповіт.
— Справді?
Заповіт ще був у моїй свідомості ділом екзотичним і ексцентричним. Та й які такі статки могла мати одинока жінка, що проживала у крихітній квартирці на Борщагівці? Кому ті статки відписувала?
Слідчий насмішкувато примружився.
— Помешкання відписане вам. З однією умовою.
Я хапнула ротом повітря.
Слідчий не поспішав розповідати далі, взявся натомість перекладати папери на столі, потім повернувся до сейфа, витягнув звідти течку. Дістав папірець, довго читав. Нарешті звів на мене глумливі
