Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

нічого не говорила мені. Мабуть, найбільше нотатки стосувалися роботи, якісь незрозумілі скорочення, невідомі імена, назви незнаних установ і організацій. Час від часу я скидала очі на Маргариту Петрівну, але та читала з якоїсь течки й зовсім не дивилася на мене — чи то з делікатності, щоб не заважати, чи з переконання, що длубатися у власних таємницях я маю сама. І я длубалася, і дедалі глибше занурювалась у життя Кароліни Сокальської, а просвітку й видно не було.

І тому, коли я натрапила на малюнок змія, який заковтує власний хвіст, я здригнулася з подиву. Менше за все чекала наштовхнутися тут на такий очевидний натяк. Щоправда, ні на сторінці зі змієм, ні на попередніх або кількох наступних нічого таємничого я не вичитала. Схоже, просто Кароліна Сокальська, чи то з кимсь розмовляючи телефоном, чи то розмірковуючи, автоматично малювала змія: тільце його було густо заштриховане, а око темне-темне й кругле, як ґудзичок.

Поряд зі змієм — маленька церковця з банею-цибулиною, на вершечку якої стримів хрест. Цоколь церковці розмальований нерівними кружечками, наче він мурований із каменю-кругляка. Десь на підсвідомому рівні мені привиділося, що я вже колись бачила схожу церковцю. Навряд чи в Києві — занадто мініатюрна вона для нашого пишного міста. Не церковця навіть — капличка.

Я гортала і гортала щоденник. Ось уже й листопад — фатальний місяць. Тут я вивчала записи прискіпливо, намагаючись розшифрувати кожне слово і кожне скорочення. «21.11 — туди, 23.11 — назад». Знову поїздка на вихідні. Нижче каліграфічно написано: «ЧОРНА КНИГА», обведено рамкою, навхрест перекреслено. Мабуть, це щось, пов’язане з роботою: спершу їй доконче для дослідження потрібна була якась Чорна книга, потім необхідність відпала…

— Ви закінчуєте? — урвала мої розмисли Маргарита Петрівна. — Майже сьома, вже, мабуть, час закруглятися.

— Так, так, я закінчую, — закивала я і навіщось докинула, — я вже на листопаді… А ви не знаєте, — запитала я, повагавшись, — що тут за згадка про якусь Чорну книгу?

Маргарита Петрівна підвелася з-за столу, стала в мене за спиною і зазирнула мені через плече в щоденник. Глянула на напис, перегорнула кілька сторінок назад, потім уперед, стенула плечима й відказала:

— Не знаю. Це, мабуть, щось із вісімнадцятого століття. Кароліна якось розповідала легенду про Чорну книгу, я вже не пам’ятаю, вона ж досліджувала якраз той період… Ну, міліція ж вилучила всі папери, тож нічого я вам зараз не знайду. А чому ви питаєте?

На це відповісти я навіть самій собі не могла. Повелася на промовисту назву — Чорна книга? Чорної ночі чорна людина принесла чорну книгу…

— Дуже дякую вам, — мовила я, простягаючи щоденник Маргариті Петрівні.

— Нема за що, — усміхнулася та. — Наскільки я зрозуміла, він вам не надто допоміг. Але ж, — додала вона, — ви й не фахівець: може, міліція знайде в ньому більше цікавого.

І найперше — мої пальчики. Ох, тепер, коли Маргарита Петрівна віддасть щоденник слідчому, а він знайде на ньому цілий розсип моїх відбитків, буде йому радість, а мені головний біль. Втім, думати треба було раніше, а не піддаватися спокусі покопирсатися в чужих записах. Або читати щоденник у рукавичках. Я уявила собі картину: на очах у враженої Маргарити Петрівни натягаю чорні шкіряні рукавички й, наче досвідчений злодюга, крадькома перегортаю сторінки…

На вечір морозець прихопив землю, калюжі вкрилися кригою, і де тротуари не були посипані піском, люди дріботіли короткими крочками, ледь не падаючи. Я вийшла з інституту, спустилася мармуровими сходами, цупко тримаючись за поруччя, й роззирнулася. Найближче метро — через парк, темний о цій порі, та люди сміливо завертають туди, тож і мені не варт жахатися.

Я саме стояла на переході, чекаючи, коли загориться зелене світло, коли погляд мій упав на високу постать, яка спускалася мармуровими східцями з другого крила інституту. Чоловік рішучо попрямував до переходу. Я не відзначила момент упізнавання: чи то ще на сходах, чи то коли він підійшов зовсім близько й зупинився перед переходом, але я мимоволі торкнула його за лікоть і мовила:

— Пилипе?

— Добрий вечір, — звів він на мене погляд. — Ти що тут?..

— А ти тут?.. — одночасно з ним пробурмотіла я.

— У цьому інституті — чудова бібліотека. Ти собі навіть не уявляєш! — його обличчя було натхненним. — Вам, киянам, узагалі щастить — усе найкраще для вас. Хіба міг я колись у нашому містечку навіть мріяти про такі розкоші, якими ви можете користувати щодня: театр оперний, театр Франка, а музеї, а бібліотеки!..

— Ти на метро?

Пилип Прокопович кивнув.

— То ходімо.

Червоне око світлофора згасло, а натомість загорілося зелене.

Розділ дев’ятий
КНИГА БУНТУ

Тринадцяте число — добре, що не п’ятниця. Хоча, якщо зважити, як починалася ця субота, може видатися, що в календарі сталася прикра помилка.

Зранку першим, що трапилося мені на очі, була газета-сюрприз, яку вчора підкинули під двері. За сніданком я погортала її. Глянувши на вихідні дані, я поїжилася: учора не запримітила, що «Вечірній вісник» видається саме у тому містечку, де мешкає Ростислав. Наклад — дві тисячі примірників. Головний редактор — Ілля Дерихвіст. Я ляснула себе по лобі: Ілля! Як могла я забути?!

Тепер уже прочитала газету за дев’яте грудня від дошки до дошки, не зупинилася навіть на сторінці оголошень. По діагоналі передивишись об’яви про нерухомість, я дійшла до «Різного».

Газета вдруге змусила мене здригнутися.

Третє ж оголошення мало такий зміст: «Шукаю «Чорну книгу», надруковану у травні 1941 року. Автор невідомий. Маєте інформацію — звертайтеся на адресу [email protected]».

Отже, ще раз вигулькнула Чорна книга. Поки що я чую про неї вдруге — це може бути і простий збіг. Але ж дивний який! Переконатися, що тут немає жодного умислу, можна хіба одним способом — написати автору повідомлення. Зрештою, нагальних справ на сьогодні в мене все одно не заплановано…

Соромно зізнатися, але проживши стільки років на