Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Ну, кажи вже, кажи, яку інформацію припасла для мене? А, до речі, ти ж оголошення прочитала у «Вечірньому віснику»? А звідки ти його взяла? Знаєш, — повідомив він довірливо, — я півжиття поклав, щоб ця газета продавалася і, головне, купувалась у Києві!

Чомусь зовсім не хотілося зізнаватися Іллі, яким чином «Вечірній вісник» потрапив мені до рук. Ілля поводився цілком природно — наче й не було в його газеті повідомлення про ритуальне вбивство, чи він не надавав значення таким бульварним пліткам…

— А мою увагу, — раптом зважилася я, — привернула стаття про ритуальне вбивство…

— А, та! Дурниці це все. То Людмила писала, вона в нас любить усе містичне. Притягнула звідкись інформацію, загорілася: опублікуй. Я хутко пробив через знайомих — дійсно, смерть жіночки на ім’я Кароліна (не пам’ятаю прізвища) мала місце, обставини з’ясовуються, щось там іще було таке загадкове… не згадаю. Словом, надрукував я ту статтю. Мені, правда, з роботи покійниці дзвонили, обзивали всілякими словами… Та, що вже говорити! — він махнув рукою. — То як там із Чорною книгою?

— Хотіла б я знати, — мовила я задумливо, — для чого пишуться такі книжки…

— Це все робиться, щоб перемудрити довірливих людей собі на користь.

— Обморочити ближнього — вічна тема… — кивнула я. А крім того, як «обморочити», затуманити голову, Чорна диявольська книга учить навести порчу, посіяти ворожнечу, наслати сухоту на красу дівочу…

— Коли йдеться про братовбивство, то не морока, то щось трошки гірше…

— Бісівське намовляння, — кивнула я. Бо ж чорнокнижники, вважається, вчаться чародійства у чортів і продають їм душу.

— Кого ж біс намовляє? — вигукнув раптом Ілля. — Тих, хто обирає самопосвяту, чи тих, хто їх обмовляє?

Я не знайшлася, що відповісти, — в далеку пору середньовіччя і освіта, і наука здавалися чорнокнижжям, достойним кострища, тож для будь-кого, хто у темні часи мав сміливість вирізнятися з-поміж інших, самопосвята межувала з самопожертвою… Натомість я спитала:

— Чекай, а книгу наговорів хто ж видрукував у сорок першому році?

— Як хто? — вирячився Ілля на мене. — ПУН. Як ти можеш не знати?

Спершу здалося, що я не розчула. Що за ПУН такий? Ці три літери абсолютно не в’язалися з чорнокнижництвом. Потім мозок обробив інформацію й пов’язав в одне ПУН і сорок перший рік. Розкол ОУН на мельниківців і бандерівців, Провід українських націоналістів під орудою Андрія Мельника… Але до чого тут Чорна книга?!

— Почекай, я заплуталася, — помотала я головою. — Здається, я не те подумала… Скажи мені про потрібну тобі книгу детальніше.

Ілля терпляче пояснив:

— «Чорна книга бунту», автор невідомий — ясно тільки, що він член ПУН. Видана тисяча дев’ятсот сорок першого року як агітка, яка мала на меті висвітлити розкол ОУН на користь мельниківців. Фактично, Бандера і Ярий у ній таврувалися, як диверсанти. Наклепи на «братовбивць» спростовано зараз документами з відкритих архівів КҐБ…

Я тільки кліпала очима. Книга наговорів — то книга не замовлянь, а наклепів! Ціла наша химерна розмова видалася тепер божевільним жартом. Чорна книга, яку мала на увазі я, не мала нічого спільного з книжкою, що про неї говорив Ілля.

Тобто, «Чорна книга бунту» не має стосунку до смерті Кароліни Сокальської? Звісна річ, загибла була істориком, могла розколом ОУН цікавитися, рідкісну книжку шукати для роботи, але ж видана у сорок першому році агітка не може бути раритетом, за який убивають?!

— Егей! — Ілля поклацав пальцями в мене перед очима, щоб привести мене до тями. — А ти яку книжку мала на увазі?

Не могла я зізнатися йому у власній дурості!

— Та, не звертай уваги. Непорозуміння вийшло. Я собі щось таке намислила, що аж соромно признаватися…

Ілля розреготався. Відсміявшись, він узяв мене під руку.

— Словом, надурила ти мене. Викликала, тільки щоб підпоїти, — він потрусив порожньою склянкою. — Отже, нема в тебе «Чорної книги». Треба це відзначити — ходім вріжемо по тістечках. Зізнаюся по-секрету, страх як люблю солодке!

Першою на столі з’явилася риба під майонезом.

Святкування батькового дня народження — незмінний ритуал, до нього ми готуємося заздалегідь.

Подарунок — на замовлення, гостина — за традицією. Цьогоріч, щоправда, я умовила маму запекти курку з яблуками, і тепер м’ясо умлівало в духовці, пускало соки й пахтіло несамовито. Якщо гості не з’являться у найближчі десять хвилин, я стеку слиною, як курка — соком.

Мама виставила парадний сервіз, який з’являвся на столі тільки за урочистих подій, кришталеві келишки та високі бокали львівського кольорового скла — й одразу перемінилася вітальня: світло заграло у багатогранному склі, відбилось у книжковій шафі, підсвітило різнобарвні корінці книжок, перекинулося на скляні підсвічники.

Я перевдягалася, коли мою увагу привернуло тихеньке дзвякання, яке долинало з вітальні. У не застібнутій ще сукні я встромила голову у проріз дверей.

Хіба важко було здогадатися!

Посередині святково столу, схиливши писок над широким тарелем, на напівзігнутих пружних лапах, готових кожної миті дати драла, метучи хвостом, аж бокали небезпечно нахилялись і дзвеніли об тарілки, застигла наша стара кицька й пекла[5] рибу.

— А-а-а-а! — вдихнула я.

Вронивши останній шматок, смугаста мародерка тінню шугнула під стіл і розчинилась у присмерку.

Найпершою завітала батькова родичка, яку він називає сестрою, проте точного ступеня спорідненості нам так і не вдалося встановити. У Старому Дворі, звідки вони родом, якщо добре покопатися, чи не всі мешканці виявляться родичами. І то — досить близькими, аж ніяк не в сьомому коліні.

— Тролейбуса чекала сорок хвилин, курча мать! — вигукнула татова сестра темпераментно й одразу ж похопилася: — Вітаю, Тарасе, з днем народження, би ти був у