Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

світі, я не прочитала жодної книжки, ба навіть брошурки, присвяченої чорнокнижникам. І зовсім не тому, що сторонилася диявольщини, — просто, повторюся, мій прагматичний і цілком матеріалістичний мозок відкидав усіляку містику. Страшні оповіді про відьом і відьмаків, про ножі під столом, гральні карти, зашиті в подушку, просипану сіль і товчене скло біля порогу, якими час від часу грішила Ліна Оверченко, минали мене повз: я із задоволенням слухала про всіляку чортівню, але не вірила ні на секунду. Може, тому, що сприймала це за художню літературу — усну народну творчість. А може, тому, що повірити у містичне — перекинути звичний світ із ніг на голову.

Знову дорога моя пролягла в інтернет-кафе — не хотілося лишати у всесвітній мережі слідів у вигляді домашнього ай-пі. Я довго міркувала над текстом власного листа. Хотілося скласти його так, щоб, з одного боку, заінтригувати адресата, а з другого, змусити його відкрити карти. Я писала й видаляла, заміняла одні слова іншими, і зрештою зупинилася на простому варіанті: «Поділюся відомостями про Чорну книгу при особистій зустрічі».

Щоб не гаяти часу, я прочесала інтернет. Чорна книга, чорнокнижжя загалом користувалися неабияким попитом — я надибала купу тематичних сайтів і ще більше химерних відомостей. Враження складалося, що й досі дехто вірить: на дні морському поховане мідне місто, в якому стара відьма укрила Чорну книгу під гарячим каменем Алатирем. І в наші дні чорнокнижники намагаються дістати її, але вона зв’язана страшним прокляттям на десять тисяч років…

Списана замовляннями, чарами й знахурськими рецептами книга під назвою «Чорна книга середньовічного чаклуна» навіть була надрукована відомим російським видавництвом і продавалась у не менш відомій інтернет-книгарні усього-на-всього за п’ятнадцять гривень!

На сайті «Архіви Мерліна» подавалася така кількість книг із чорної магії (за помірну плату, звісна річ), що за все життя не перечитаєш. І останніми у довжезному переліку йшли аж три Чорні книги сатани. Я вирішила їх не розкривати — ще нашлють порчу на громадський комп’ютер… Принагідно я дізналася, що Мерлін був чаклуном і наставником короля Артура з кельтських міфів.

Але найцікавішою була інформація з усесвітньої інтернет-енциклопедії. «Чорна книга Кармартена», уельський манускрипт ХІІІ сторіччя, який отримав назву завдяки чорній палітурці, зараз зберігається в Національній бібліотеці Уельсу. Саме в цій книжці серед інших поетичних творів наводяться легенди про короля Артура та Мерліна, якого ще називають Мирдіном… Думки заскакали одна поперед іншої: а якщо схожий манускрип потрапив до рук Кароліні Сокальській? Вона-бо історик, могла щось десь і відкопати. Хоч вона й займалася вісімнадцятим сторіччям, як підтвердила Маргарита Петрівна, може, насправді про інший час ідеться? Бо ціна такої книги — либонь, і більша за людське життя…

Час від часу я зазирала в поштову скриньку. Відповідь прийшла за півтори години — коли я вже збиралася кинути марну справу чекання й забиратися геть. Мій співрозмовник готовий був зустрітись у Києві просто сьогодні, в будь-який зручний для мене час.

Я роззирнулася по кафе. Не таке вже людне, зважаючи на робочий час, але місце цілком безпечне. Близько від метро — тепер, коли мені повсякчас вважається, буцім у спину хтось дихає, я волію не вдаватися до довгих піших прогулянок. Я списалася з мисливцем на Чорну книгу й призначила йому зустріч тут-таки, в інтернет-кафе.

Годину я згаяла, роздивляючись старі світлини невідомців на стінах. Дивне дизайнерське рішення — на фото панянки в кринолінах і застібнуті на всі ґудзики офіцери, а між світлинами де-не-де — символи радянської доби: старі таблички з назвами неіснуючих уже вулиць, плакати з зображенням суворих інтелігентних робітників, готових виконувати й перевиконувати, вимпели соцзмагань.

Але година добігла кінця, і…

Двері відчинились, і до приміщення ввалився цікавий персонаж. Незважаючи на морозець, шкірянка наопаш, а на шиї — чорна хусточка. У вусі — срібна сережка, у носі теж круглий кульчик. На пальцях срібні персні. Черевики жовті, на грубезній підошві, шнуровка ледь не під коліно. Джинси хаотично подерті строго за дизайнерським планом. Цілком можна уявити, що така людина цікавиться Чорною книгою і рештою подібних дурниць.

Я так витріщалася на новоприбулого, що він підморгнув мені й попрямував до мого столика.

— Привіт! Ви не мене чекаєте? — спитав.

— Як знати… — примружилась я у відповідь.

— Гарна сьогодні погода, морозна.

— Ви про погоду прийшли говорити чи про книжки?

Персонаж викотив очі.

— З красивою жінкою — про книжки? Останню книжку я прочитав у школі й постарався чимшвидше забути…

Холостий вистріл. Я скисла.

— Вибачте, маю працювати. Шкода, що ви не волієте говорити про книжки, — і я повернулася до комп’ютера.

Він зробив рух, ніби хотів знизати плечима, а тоді розвернувся й посунув до бару. За мент він зник у клубах тютюнового диму.

А ще за мить двері знову відхилилися, й у приміщення ступив той, на кого я чекала.

Ще не встиг він звернути на мене увагу, ще тільки мружив очі, звикаючи до півтемряви підвалу, а вуса й борідка стовбурчилися занепокоєно, як я вже знала, що це мій клієнт.

— Іллє! — покликала я й помахала рукою.

Він здивувався надзвичайно.

— Ви?.. Ти?..

Я кивнула.

Ілля наблизився, плюхнувся на сусідній стілець.

— Ну, зізнавайся, — насупив він вдавано-суворо брови, — привела за собою хвоста? Наша таємнича справа не терпить сторонніх!..

Я не знала, як реагувати: з одного боку, в очах Іллі скакали бісики, з іншого боку, усі ці події, що переслідували мене останнім часом, не налаштовували на жартівливий тон. Але я вирішила ризикнути й зіграти.

— Ваша таємничосте, вжиті мною заходи безпеки гарантують, повторюю, цілком гарантують конфіденційність нашої розмови… Але прошу підтвердити, що про зміст її не стане відомо навіть вашій дорогоцінній половині! А тим паче друкованому органу, що його ви маєте честь очолювати.

Ілля церемонно приклав руку до грудей.

— То що ви маєте повідомити мені?

Я приклала палець до вуст, підвелася з-за столика й дійшла до