Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
Поки я доповзла в центр, було вже по десятій, і все одно часу ще лишалося повно. Книгарня на Пушкінській саме відчинила двері для відвідувачів, і я першою спустилася в її напівпідвальне приміщення. Продавщиця впізнала мене, ми привіталися.
Для нової моєї роботи, про яку видавець докладно вчора оповів, мені знадобиться французький словник. Справа в тому, що в англійській традиції — лишати практично всі іноземні слова й фрази неперекладеними, навіть без приміток унизу або десь наприкінці книжки. В нашій традиції обов’язково треба перекладати все, а в тій книжці, яку мені збирався підсунути видавець, повно французьких вкраплень. Французької мови я не знаю, але то таке — зі словником можна подолати будь-які труднощі.
Поличка зі словниками була поруч із поличкою з історичною літературою. І, ясна річ, спогади очевидців й історичні книжки миттю захопили мою увагу. Одні назви чого варті: «Руїна Гетьманщини», «Багряні жнива української революції», «Похорон різуна»… Я би купила тут усе!
Але книжка з непоказною назвою «Спогади» сама скочила мені в руки.
Прочитавши анотацію, яка засвідчила, що Левко Данилець на псевдо Буревісник, який після війни відсидів у таборі, але на зло всім вижив і повернувся в Україну, написав спогади про діяльність УПА на Київщині, Поліссі й Волині. Потім я погортала світлини — це моє улюблене заняття: зазирати крізь об’єктив старого фотоапарата в чужі життя.
Одна світлина примусила мене затамувати подих. Два парубки у високих кашкетах, груди навхрест підперезані ременями, чоботи стоптані. Парубки тримають на грудях автомати, але щось дітвацьке, невоєнне проглядає в їхніх поглядах. Парубки невловимо схожі між собою. Під світлиною підпис: «Іван і Семен Сокальські. 1947 рік».
Я придивилася. Один із вояків був насправді зовсім хлопчаком — років, може, чотирнадцятьох.
Семен Сокальський… Кароліна Семенівна Сокальська… Звісно, може й однофамільці, але серце м’яко стискається від певності, що це все не просто так. Вища сила грається зі мною. Ні, то не може бути людина: хто здатен був передбачити, що «Спогади» потраплять мені до рук? Але в містику я насправді не вірю. Вірю зате в «закон парності». От, наприклад, тільки-но ви у старому записникові випадково знаходите забутий телефон і думаєте, що варто подзвонити товаришеві, з яким не бачилися сто років, як на другий день несподівано зустрічаєте його в метро…
Але якщо Семену Сокальському 1947 року було чотирнадцять, а Кароліні Семенівні зараз двадцять вісім, то він, наприклад, міг пізно одружитися (скажімо, відсидів у таборі, потім повернувся, аж тоді женився) і народити доньку років так у сорок два. Що ж, і таке в житті буває, хоча й нечасто…
Цю книжку я вже не могла вернути на поличку. Прихопивши до пари ще й перший-ліпший французький словник (якість-бо все одно не могла оцінити), я розплатилася з продавщицею і вийшла надвір. Ще й досі в мене лишалося досить часу, бо ж видавець мій мав контору зовсім поруч із книгарнею.
Морозний ранок — найкращий час для прогулянок містом. Городяни вже більшою частиною роз’їхалися по своїх конторах, заводах, установах, вулиці звільнилися від шаленого потоку машин, перехожі не поспішають — зараз час саме для тих, хто ніде не квапиться. Як-от для мене.
Ворожка йшла назустріч. Колись, у студентські роки, циганки часто перепиняли мене, тож я завжди, забачивши їх навіть здалеку, намагалася відійти убік, щоб не зачепили. Але зараз, перетнувши тридцятиріччя, я вже не боялася: вони перестали помічати мене. Йшла я собі, занурена у власні думки, і коли ворожка ступила мені навперейми і владно торкнулася руки, я остовпіла.
Худенька циганка, зовсім юна, дрібненька, вдягнена в шкірянку й фіолетову спідницю, чоло та волосся сховані під квітчастою хусткою, тільки карі очі блищать.
— Дай, дай руку! — гаряче зашепотіла вона. — Всю правду скажу! Дай руку!
Вона сама вхопила мою долоню, і не встигла я оговтатися, як вона, прицокуючи язиком і несхвально хитаючи головою, почала вивчати лінії. Що там можна побачити — у тих лініях?..
— Бачу, бачу, — почала ворожка, — печаль у тебе на душі. У скруті ти опинилася, у великій скруті. Очікує тебе скоро несподіваний поворот долі…
Я зробила несміливу спробу відступити на крок. Якщо вже циганка хоче заробити копійку, могла б і щось приємне мені наворожити, бо про свою «скруту» я знаю незгірш за неї. Тим паче, що ворожки, знані фізіономістки, легко вгадують настрій клієнтів і майже завжди влучають у яблучко. Я потягла руку, вивільняючись, але циганка ще міцніше стисла мою долоню.
— Куди ти? Не втікай! Від майбутнього не втечеш! Бачу, бачу, ходить за тобою злий чоловік…
Я мимоволі озирнулася. Мені знову привиділося, що здалеку хтось спостерігає за мною. Чи не він, таємничий «злий чоловік», і був організатором цієї вистави? Ворожка нахилилася над моєю долонею так низько, що носом ледь не торкалася шкіри. Вона голосно дихала, і теплий подих її лоскотав і дратував.
— Бачу, матимеш ти одночасно великий прибуток і велику втрату…
І тут мене мороз продер поза шкурою. «Одночасний прибуток і втрата» — на що вона натякає? Ворожки на вулиці ніколи не віщують клієнтам нічого прикрого, адже мають шанс лишитися без винагороди! Чи це якась неправильна ворожка? Ні, так не буває, або циганка підіслана, або… Що або?
Вона говорить, ти шукаєш збігів у власному житті, не хочеш вірити, а все одно віриш.
— Вибачте, я поспішаю! — майже крикнула я. — Мені час іти!
Я відскочила, як ошпарена, й циганка нарешті випустила мою долоню. Руки в мене трусилися, коли я мацала в сумці в пошуках гривні. Була б і втекла просто так, але колись у школі однокласниці мої переказували всілякі страшилки про те, що коли ворожці не заплатити, вона може наслати страшну порчу.
Побачивши гривню, ворожка раптом перетворилася на звичайну жінку. В її очах не лишилося й тіні того хижого блиску, який світився в них перед тим, а потім до неї підбігло циганча, залопотіло щось нерозбірливе. Мати тицьнула синові гривню, він зібгав її в кулаці й уже готовий був дременути.
Я теж
