Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Ти мені скажи, от з яких грошей твої бідаки-краяни з високими культурними запитами купуватимуть книжки або платитимуть за театр, доки у нас ВВП на душу населення — дві чи три тисячі доларів? І це при тому, що левова частка з цих кількох тисяч зелених припадає на душу переважної меншості населення…

— Ні, — заперечував Ростислав, — дурниці плетеш! Зайди в метро — всі з книжками. Тільки з чиїми книжками? Українськими?..

— Не треба перекручувати! — холодно відтяла Ірина. — Я не проти того, щоб культура у нас розвивалася, лишень робити вона це повинна ринковими методами, як в усьому світі.

— Тільки не кажи мені про увесь світ! У Британії та Норвегії нульова ставка ПДВ на книжки!..

— А давайте, — втрутився Ілля, — введемо податок на горілку — три копійки з пляшки на бідність нашій книжці. Уявляєте — тридцять мільйонів проданих пляшок на місяць множимо на три копійки — отримуємо дев’ятсот тисяч гривень. Вистане нам?..

Ці люди запросили мене на вечірку. Прийняли мене, як свою. А я на них думаю казна-що. Мені зробилося зимно.

— Відвезіть мене, будь ласка, додому, — тихо попросила я, — пізно вже…

Видавець подзвонив зранку і церемонно вибачився, що не може зі мною найближчим часом зустрітися, аби передати гонорар за зроблений для нього переклад, проте повість йому потрібна вже. Я не мала нічого проти: виходити з хати не хотілося. Так, поспілкуюся з редактором часопису посередництвом електронної пошти, чом би й ні? Швидкий та доступний вид зв’язку. Заодно повідписую кільком друзям, кому вже давно заборгувала листи.

Мій старенький комп’ютер працював повільно, кепська телефонна лінія не додавала швидкості інтернету, але навіть так я почувалась у своїй стихії: останнім часом віртуальне моє життя переважало над реальним буттям. Скринька забита рекламними повідомленнями, але я ніколи не знищувала все жужмом, завжди спершу придивлялася до теми повідомлення, щоб не пропустити важливого листа. У глибині душі сподівалася: коли-небудь мені прийде звістка про те, що я — стомільйонний відвідувач якого-небудь сайту й за це нагороджуюся гарним маленьким джипчиком…

Видаливши більше половини мотлоху, я надибала ще один лист, на який непогано було б відповісти, кинула чистити скриньку й захопилася писанням. За півгодини лист полетів до адресата, а я повернулася до непрочитаних повідомлень. І одразу мені в очі впало одне з них. Адреса не була визначена, а в темі написано: «Для моєї полохливої пані». Либонь, секс-штучки пропонують, подумала я, а рука сама натиснула на тему, щоб відкрити.

Сторінка завантажилася. Я не могла відвести розширених зіниць од екрану.

І я зразу знала, що цей дурнуватий віршик написаний саме для мене. І той бабай, що переслідує мене, ні на крок не відстаючи, ні на мить не випускаючи з поля зору, чекає знадвору, зазираючи крізь шибку. Чи є в нього бінокль, чи йому досить побіжно вздріти мій силует у вікні й пересвідчитися, що ніде я від нього не подінуся?.. І прийде ніч, і я не зможу склепити повік, а він нависатиме над моїм ліжком чорною зловісною примарою й ссатиме з мене життя, як літавець…

Але чому? Що я такого зробила? У що вплуталася?!

Гарячково почала пригадувати, в яких сумнівних знайомствах була я помічена останнім часом, — і не змогла пригадати жодного. Якщо забути про покійницю Кароліну Сокальську, яка навіщось записала моє прізвище й адресу у власний нотатник, а потім померла, так зі мною жодного разу не поспілкувавшись, більше я не могла пригадати білих плям у власній біографії.

Ні, я нікому не дозволю гратися зі мною, як котик із мишкою. Бачила ці ігри: садистичний котусьо придушить мишку, вона пищить-пищить, а потім принишкне, затихне, вимучена. Тоді він лапку забирає, дає мишці час оговтатися. Вона кілька хвилин лежить тихо-тихо, потім ворухнеться. Не бачить мишка, що котик зовсім не заспав, що у щілині між повіками зблискує нахабне око. Вона робить ледь помітний рух від мучителя. Той лежить ліниво, не звертаючи уваги. Жертва сміливішає, ступає крок-другий, от-от готова подріботіти геть — і тоді кігтиста лапа непомітним, блискавичним рухом накриває її. І так аж доти, доки мишка зовсім не знесиліє…

Телефон стояв на столі поруч із комп’ютером, мені навіть не довелося підводитись. Біп-біп-біп — сім цифр. Довгий гудок, другий, третій. Клац — трубку зняли.

— Ростиславе, ти? Привіт. Хотіла подякувати за чудесну гостину. Прекрасних друзів маєш, веселих. Ну, як справи у тебе?

— Як добре, що ти подзвонила. Я б і сам тебе набрав, та не хотів так рано будити у неділю. Ти завтра вільна? Маю запрошення на творчий вечір одного музики, він мій сусіда, якщо ти не проти…

— Який інструмент?

— Бандура.

— А співатиме?

— Сподіваюся, — невпевнено мовив Ростислав, — у нього взагалі-то непоганий голос…

Шанувальникові опери не так легко догодити!

— Тоді домовлено, — погодилася я. — Але маю ще й контрпропозицію. Приїжджай до мене в гості. Чаїв у мене — на вибір. Мате, лапачо, ройбуш, «сивий граф», «англійський сніданок», зелений із жасмином… Як тобі?

— Солідна підготовка. За годину буду.

За цю годину я розробила Грандіозний План. Можливо, він був чистим дітвацтвом, але серйозніші кроки не спадали мені на думку.

Ростислав приїхав рівно за шістдесят хвилин — годинник можна було вивіряти. Повагом зняв пальто, а коли я хотіла взяти вдяганку, щоб кинути її на вішак, м’яко відсторонив мене й повісив сам. Тоді роззувся, роззирнувся по квартирі, побачив вітальню.

— Туди? — спитав майже ствердно. Я кивнула.

Він швидким кроком пройшов у вітальню й усівсь у крісло, підсмикнувши холоші. У чорній сорочці й вузьких костюмних штанах схожий був мені чомусь на Хозе з «Кармен-сюїти».