Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
Напившись чаю й зігрівши ноги біля радіатора, вирішила сьогодні добити остогидлий переклад. Як на диво, після стресу текст пішов мені легко. Приємно було добирати слова, стократ приємніше було замінювати їх старовинними, вже півзабутими синонімами. Маленький словничок синонімів, який кілька десятків років тому видало канадське видавництво, а ми передрукували вже у дев’яності роки, весь час лежав під рукою. Я затерла сторінки ледь не до дірок.
Два томи сучасного словника синонімів стояли на поличці в книжковій шафі. До них я зверталася тоді, коли в меншому словникові не вдавалося знайти потрібне слово: повсякчас колупатися в грубезних томах було ліньки, та й я перед початком роботи завжди забувала витягти їх із шафи й покласти на стіл.
Проте зараз мені довелось відірватися від стільця й почалапати до шафи: натрапивши ув англійському тексті на хмиз, яким гатять греблю, один раз я вжила старовинне слово «тарас». Потім удруге. Утретє мені вже хотілося замінити його, втім нічого путнього на думку не спадало. Комп’ютерний словник синонімів, ясна річ, навіть помислити не міг про таке складне слово. Тільки двотомник міг порятувати мене.
У шафі томи стояли тісно-тісно, мені вічно бракувало книжкового простору, бо купувала книжки значно частіше, ніж могла дозволити собі придбати шафу. Щоб легше виймалися високі фоліанти, бо ж за корінець, який майже врівень із полицею, важко вхопитися, я тримала словниковий том від літери «О» до «Я» трошки висунутим наперед — для зручності. Настільки звикла, що саме другий том стирчав із загального ряду, що могла наосліп вийняти і вставити його так, як треба.
Занурена у власні думки, я простягла руку.
Потягнула том на себе, розгорнула його, шукаючи слово «хмиз».
Словник розкрився на букві «Л».
Я підвела очі на шафу.
Другий том словника синонімів стояв урівень з іншими книжками.
* * *Найперше я замінила замки.
Три дні просто не виходила з хати. Ні, як не дивно, не захворіла, просто заховалась у кокон обмеженого простору. Працювала над перекладом, занурилась у світ романтичних англійських вурдалаків, спілкувалась із видавцем — хотіла відчути звичний ґрунт під ногами.
Потім із холодильника повіяло пусткою, і далі вже не можна було зволікати. Хоч як не воліла виставляти ніс за двері, але просити батьків чи Ліну привезти мені поїсти було просто несерйозно. До гастроному — і назад, підбадьорила я себе, вдягаючи куртку.
Навпроти гастроному, хоч і будній день, гамірно й повно люду. Вечір щойно западав на землю, на годиннику — четверта, і я почувалася комфортно серед собі подібних. Вони не відали про мої страхи, вони взагалі проходили повз, не помічаючи мене, проте мені байдуже: усміхалася кожному обличчю, яке на мить виринало переді мною, щоб через секунду знову розтанути в присмерку.
Перед гастрономом майданчик трошки вивищувався, бетонні плити, влітку значно веселіші, ніж сірий асфальт дороги, взимку обледеніли. Цю ковзанку працівники гастроному щоранку посипали піском і сіллю, та й дня не минуло, щоб хто-небудь не гепнувся, послизнувшись на облудних крижаних калюжах. Мій власний неписаний, але роками підтверджений план складав одне падіння за зиму; цього року я план уже виконала, тож шкандибала з усією обережністю, на яку були здатні підступно слизькі черевики.
Попереду мене широким кроком ступав стрункий мужчина з течкою під пахвою; я зиркнула на нього хіба раз, а потім знову прикипіла очима до землі. Зараз має бути пекельна сходинка…
Гуп!
Мені під ноги відлетіла чорна течка.
Я підвела очі. Мужчина розтягнувся на землі на весь зріст, обличчям на плитах, руки викинувши вперед. Не боком, не спиною — а долілиць, як часом падають маленькі діти, котрі тільки-но навчилися переступати ногами.
Механічно я підняла течку і зробила крок до бідолахи. Він уже встиг оговтатися, зіп’явся на лікті, глянув на мене причмеленим поглядом, спробував підвестися. Замість допомогти, я простягнула йому підняту з землі папку. Передумала, запхнула її під пахву, випростала руку. Течка вислизнула й знову полетіла в сніг.
Коли я вдруге врятувала теку й обтрусила її від снігу й землі, мужчина вже стояв на ногах. На чорному пальті наліпилося трохи снігу, і він обтріпував припіл, а очей не відривав від папки, яку я тримала міцно, не віддаючи йому.
— Е-е-е… можна? — невпевнено спитав він, виставляючи долоню в чорній рукавичці.
— Що? — здивувалась я.
— Ну… цей…
— А!.. Зараз!
Ще раз обтрусивши течку, я передала її мужчині. Він церемонно вклонився. За цей час загусла темрява, ліхтар загорівся позаду невдачливого пішохода, й мені не видно було його очей, та здалося, що він підсміюється і з власної незграбності, і з моєї загальмованості.
— Дякую, — нарешті сказав він, коли пауза просто непристойно затяглася.
— Прошу.
— Сходинка яка… підла.
Я загиготіла. Уявила собі дорослого дядька, який, мов голопуцьок, розтягнувся на асфальті, й не могла стримати сміху. Він щось пробував сказати, а я лишень відмахувалась і реготала, аж сльози виступили.
— Вибачте… вибачте… — давилася словами.
— Та нічого… я сам… треба частіше під ноги дивитися… Як вас на ім’я й по батькові?
— Наталя Тарасівна.
— А я Ростислав Костянтинович.
— Рос-ти-слав Кос-тян-ти-но-вич, — повторила я, перекочуючи слова в роті, мов горіхи. — Постаралися батьки, вас називаючи. З першої спроби й не вимовиш.
— Що є, те є… А ви не знаєте тут поблизу якого-небудь ресторанчика? Я сьогодні не обідав.
— А он, бачите, за стоянкою…
— Складете мені компанію, рятівнице?
— Зізнаюся вам, — мовила таємничим шепотом, — я сьогодні ще навіть не снідала, тільки чаю похлебтала.
У маленькому ресторанчику, де, наче у їдальні,
