Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська

— Переступиш поріг — не цурайся дарів.

І ніби виголосивши останню промову, папуга ляпнув куцими крилами й чи то перелетів, чи то просто перестрибнув з мого плеча на руку фотографа, а потім на його плече. Фотограф поскуб папугу за потилицю, і той вдячно потерся йому дзьобом об щоку.

— Наговорився? — незлостиво висварив фотограф папугу. Той простодушно кліпав оком і схиляв голову. Я могла б поклястися, що він посміхається своїм гачкуватим дзьобом — якщо птахи взагалі можуть посміхатися…

— До побачення, Доне Хозе Перейра, — попрощалася я, простягнувши фотографу гроші й забираючи миттєву світлину.

— До побачення, — радісно відізвався папуга, — Дон Хозе Перейра бажає вам веселих свят.

Я помахала забавному папужці долонею й вирушила у черговий рейд від крамнички до крамнички. Кілька разів я озиралась, і мені ввижалося, що папуга так і дивиться мені вслід.

День чи два я ще пам’ятала про срібну змійку-браслет, потім забулося, стерлося іншими справами. Цілісінькі дні я переважно просиджувала перед стареньким ноутбуком, доробляючи давно прострочений переклад про англійського вурдалака. Стоси словників лежали побіч комп’ютера, кілька грубших — на підлозі, і я вергала тяжкі томи, вкладаючи в це зусилля все своє невдоволення кінцевим результатом. Слова не лягали на папір так, як мені б цього хотілося. Англійський романтичний текст у моєму перекладі дещо втратив романтику…

Зберігши останні кілька абзаців, вирішила годину-дві відпочити. Полежати з книжкою у ванні — що може бути приємнішим? Книжку обирала дбайливо, бо якщо підвернеться занадто нудна, маю страх просто задрімати в теплій воді — таке вже траплялося. Небезпечна авантюра.

Гаряча вода ревнула й полилась у білу чавунну посудину. Пухким шумовинням здіймалося мило. Я пірнула під воду, вмостилася зручніше, розгорнула книжку. Пара злітала над водою, осідала на стінах і на дзеркалах. Збоку на ослінчику я поклала шоколадку, час від часу від неї відщипувала, ліниво відправляючи чорні гірки квадратики до рота. У книжці головний герой саме продумував Грандіозний План, як відволікти увагу собаки, що стеріг загублену на місці злочину рукавичку, й оповідь цілком захопила мене.

Коли задеренчав телефон, я підстрибнула у ванні, забувши на мить, що вже з тиждень принципово не відповідаю на дзвінки. Повернула голову й пошукала очима рушник на гарячій трубі.

Натомість погляд упав на дальнє дзеркало, до якого пара добралася щойно зараз. На матовій поверхні проступили старі слова, накреслені пальцем не відомо коли і не знати ким: «Я ВСЕ БАЧУ».

Холодний піт виступив на долонях.

Вода у ванні миттєво зальоденіла.

З мокрого волосся стікали зимні струмки й тарабанили по плечах.

Тіло вкрилося гусячою шкірою.

Нігті посиніли.

Вирячивши божевільні очі, я дивилася на напис на дзеркалі й не могла поворухнутися. Криві літери, чіткі в ореолі містичної, мутної пари, заворожували мене.

«Я ВСЕ БАЧУ».

Бачить мене, скоцюблену у ванній, із колінами, притисненими до грудей, із долонями, зчепленими в замок, зі згорбленою спиною, мовби так я могла заховатися, зникнути під пінною водою.

А телефон дзеленчав і дзеленчав.

Нарешті йому набридло співати, і запала моторошна тиша. Зробивши над собою зусилля, я повернула голову до дверей і впевнилася, що в лазничці нікого немає. І не може бути! Я одна, одна в квартирі! Я замкнула двері на всі замки! У мене зачинені всі вікна! Ні в кого, крім батьків, немає ключів від мого помешкання! Ніхто не міг сюди проникнути так, щоб я про це не знала! Це все мені сниться!!!

Квапливо змивши піну, я вискочила з ванни, обкрутилася рушником і почала хапливо стирати напис на дзеркалі. Терла вороже, злостиво, навіжено. Хотіла протерти діру в дзеркалі, здерти весь верхній шар, щоб і сліду не лишилося від мого сьогоднішнього безуму. Мені здалося, що простої ганчірки мало. Я схопила рідину для миття скла, приснула на дзеркало, знову почала шалено натирати. Рука затерпла, а я продовжувала двигати ганчіркою по склу, тільки вже помалу, помалу, аж доки зовсім не видохлася.

І тоді я, розплакавшись, вискочила з лазнички, наспіх нап’яла на себе речі, які трапилися під руку, і, навіть не висушивши волосся, вибігла з квартири. Консьєржка на вході поглянула на мене, як на причинну, а я навіть з нею не привіталася.

Шукала людних місць, а натомість весь час потрапляла у дивні знелюднілі двори: на висотках усі вікна зачинені й завішені фіранками, ніде ні голосу, ні руху — наче змовилося все людство проти мене.

За дві години, змерзнувши, як бурулька, все-таки згадала про дім. Голова висохла під каптуром, проте мене починала бити пропасниця. Вже уявляла себе хворою в ліжку, у безпам’ятстві, а невідомий хтось проникає в помешкання, відмикаючи двері дублікатами ключів… Ні, я повинна зараз повернутися, зрештою, можу поміняти замки, не все життя ж мені блукати морозними вулицями.

І я повернулася.

Хоч як гарячково вилітала з квартири, а замкнула всі замки. Обережно я відчинила залізні двері. Натиснула на ручку внутрішніх дерев’яних дверей.

Помалу, з завмиранням серця зазирнула всередину. Все було так, як завжди: вузький коридор, дві кімнати — одна прямо й одна праворуч, відхилені двері в лазничку. Механічно я витерла брудні черевики об килимок і зайшла до квартири.

Все було так, як мало бути. Напис на спотвореному парою дзеркалі мені привидівся.

Навшпиньках перейшлася помешканням, зазирнула у шафу і на балкон. Нікого. Одна-однісінька стирчала я посеред кімнати, в зимовій куртці, з розпашілим обличчям чи то від тепла, чи від невмолимої гарячки, яка вже загніздилась у моєму тілі. Я розшпилила блискавку й скинула куртку на крісло. Рішучо роззула черевики.

Це моя квартира, і я нікому не дозволю проникати сюди у мою відсутність, лишати на дзеркалах ідіотські послання й лякати мене!

Твердим кроком