Укус огняного змія - Наталія Ігорівна Тисовська
Сусідам довелося тричі дзвонити по телефону, щоб вони швидше збиралися, вдягалися, кидали нагальні справи й нарешті приєднувалися до господарів, у яких уже почалися голодні галюцинації.
Хвилин за десять сусіди все-таки з’явились у нашому гостинному домі.
Спочатку в коридор впливла здоровезна пляшка. Сусіда турботливо притискав її до грудей, підтримуючи за денце. Скільки ж там має бути літрів?
— П’ять літрів, — гордовито оголосив сусіда. Його жінка соромливо визирала в нього з-за плеча.
— Горілка? — недовірливо перепитав батько.
— Аякже, — підтвердив сусіда, — найвища проба.
Отримавши цінний подарунок, батько зразу ж ледь не впустив пляшку на підлогу, не очікуючи такої ваги, і вже хотів було примостити на столі, коли присутні дружно замахали руками, відмовляючись просто зараз розпити п’ятилітровий баняк оковитої. Батько притулив пляшку-монстра на журнальному столику.
— Хто ж це таке шкло робить? — вигукнула його сестра. — Бодай мене качка вбрикнула!
Вона підняла пляшку, охнула, зігнувшись під її вагою, роздивилася чорну з золотом етикетку. Кумедна пляшка мала широчезні боки й крихітний закоркований вінчик, який видавався чужим на її дебелому тілі.
Батькова сестра поставила пляшку на місце, але мама, яка щойно з’явилась у вітальні, одразу ж підхопила скляне одоробало, зважила в руках, похитала головою. Якби такою пляшкою вперіщити комусь по голові, мокрого місця не лишиться. Щоправда, і замахнутися нею — неабияка справа.
Мене теж учепилася цікавість. Навчена гірким досвідом попередників, пляшку я брала одразу двома руками. Важила вона не менше тонни. Допіру наблизивши око до скла, я зразу знала, що це ручна робота: вінчик приліплений до уже готового тіла.
Постукавши пальцем по найбільшій бульбашці, що небезпечно застигла у склі, готова луснути за першої-ліпшої нагоди, я гримнула пляшку на журнальний столик. Пити гості її не збираються, де ж ми зберігатимемо цю махину у малометражній батьківській квартирі?
— Ви за стіл сідаєте — чи так і далі забавлятиметеся пляшкою, не звертаючи уваги на народженика? — обурювався батько. Засоромлені присутні нарешті повсідалися.
Чи бували ви коли-небудь на традиційному застіллі? Гадаю, не мені вам розповідати, які тости виголошуються тут, як швидко зникають страви з тарелів, про що точаться розмови. Перші півгодини гості зосереджено наминають харч, час до часу відриваючись на чарчину та квапливо вливаючи її собі в шлунок. За півгодини настрій різко змінюється. Теперечки пора пристати до серйозної розмови. Долі людства — в руках знавців усього на світі.
— Я в лікарні лежала, — палко оповідає татова сестра, — а зі мною в палаті якась кацапка з Криму. А тут мова зайшла про те, що давно час прирівняти воїнів УПА до ветеранів. А вона візьми та й бовкни: «Тих фашистів не визнавати треба, а вирізати до ноги, щоб і духу не було!» Так і ляпнула, курча мать, у мене аж в очах потемніло. Людоньки, що зі мною зробилося! Я вже не пам’ятаю, що їй говорила! Якби могла-м встати з ліжка, придушила б курву! Ой, не можна так казати, Божечку, прости мені пригрішеніє, але я себе не тямила, так її проклинала! То вона до мене потім словом боялась обізватися…
Мама вимкнула духовку: курка вже готова. Ми зібрали тарілки, і я швидко на кухні їх перемила й повитирала. Коли повернулася до вітальні, різкий запах вдарив у ніздрі.
— Що це в нас так перегаром смердить? — не втрималася я. — Ми ж іще, можна сказати, й не починали пити!
Звуки телевізора вплітались у застільні розмови, створювали майже нерозрізненний глухий шум, який змушував присутніх підвищувати голос, майже кричати, відчайдушно жестикулювати, допомагаючи собі, торгати співрозмовника, щоб привернути його увагу.
— …А вона, — розповідала батькова сестра, — одного разу приходила до мене, десь улітку, ще про Наталю питала…
— Хто? — поцікавилась я автоматично, вихопивши уривок розмови.
— Рузі дочка. Ми раз із Лілею у Ковель їздили, то дорогою заїжджали до них… Ще пес у них був, сірий такий, мов вовк, до нього всі боялися підходити, а Лілька з ним бавилася…
— А я тут до чого?
— Та вже не пам’ятаю, розмова зайшла — спершу про цьоцю Вету, твою бабцю, тоді якось на тебе перекинулася.
— І що?
— Я їй телефон твій дала, вона начеб хотіла родинний зв’язок відновити.
— Ніхто мені не дзвонив.
— Ну, — мовила татова сестра, — може, ще подзвонить…
Я знов згубила нитку розмови.
Але назавтра був робочий день, і гості, потомлені експресивною розмовою, похопилися, що час забиратися додому. Ще випили на коня, ще гримнули дружно келихами — і все, вечірка скінчилася, тиша запанувала в хаті, і тільки кицька совалася з кухні до вітальні, плутаючись під ногами, й заводила звичну пісню: «Ня-а-ав! Що ж ви мені нічого не лишили, іроди кляті! Ня-а-ав! А в мене ж рісочки в роті не було з самого… ну, того… цеє… ну, коли ви рибу на столі без нагляду зоставили… Ня-а-ав! Згляньтеся, людоньки добрі!..» Мама вже потихеньку підсовувала киці ласі шматочки, доки батько не бачить.
Через день народження я не встигла розповісти Ліні про чергове моторошне послання, яке отримала від загадкового бабая, і хоча годинник уже вицокував п’ятнадцять по одинадцятій, не могла перебороти спокуси розділити свої турботи з кимсь, хто радо кинеться мене розраджувати.
Замкнувшись у колишній своїй кімнаті, де й досі ліжко чекало мене будь-коли, тільки-но з’явиться у мене охота погостити у батьків довше одного дня, я присунула до себе телефон. Зняла слухавку й була готова натиснути першу цифру.
Гудок не озивався.
Такий звичний, очікуваний, передбачуваний звук не пролунав.
Так було одного-єдиного разу, коли сусіда — вмисне чи невмисне — перетяв у коридорі телефонний шнур, який вів до нашого помешкання. Ми довго не могли збагнути, чому телефон мовчить, і тільки телефонний майстер, нами викликаний, здогадався перевірити цілісність дроту поза межами квартири. Довгий хвіст обрізаного шнура сиротливо звисав зі стелі.
Взувши черевики, я підійшла до дверей і вже намірилася визирнути
