Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт

Нарешті виринаю з безкінечного моря хвиль. Вже який час не тягне на дно. І це дуже добре. Дихання моє рівніше. Горло не здавлюють лещата, та кішки не шкребуться. Я почуваюся значно краще.

Всі образи зникають. Вже не бачу батьків. Не приходжу до них. Я впевнена, що з ними все гаразд.

Та і брат все рідше з'являється на горизонті. Тільки час від часу навідуюся до нього. Тихенько спостерігаю, як працює або просто мирно спить.

Не кличу його. Марно. Не почує. Вже все перепрошувала. І не намагаюся торкнутися.

Повільно приходить відчуття, що я була далеко від реальності. Не сон це був. Я ніби і ходила, і говорила. Навіть торкалася до дорогих мені людей, речей. Одного разу забрела у свою кімнату, вдома. Все лишилося так як я і пам'ятаю. Тільки більш акуратно складено, та впорядковано. Навели лад. Зробили як на виставці в музеї.

У мене і до того все стояло завжди на своєму місці. Клята педантичність, бісить якщо щось не на своєму місці. І всі це знають, не чіпають.

А ось підставка під прикраси стоїть не там де потрібно. Розсердилася, хто посмів переставити. Нікому не дозволяла такого. Сама не помітила як мені вдалося пересунути на місце.

Заклякла на місці. І як блискавкою шандарахнуло. Я можу переміщати речі. Навіть у такому не фізичному, я б сказала астральному стані. Це щось нове, цікаве, та водночас лякаюче. Нові мої здібності, чи можливо гра хворої фантазії. А те що я зараз не здорова фізично - розумію чітко та ясно.

Спробувала повторити свій трюк з підставкою ще раз. Не вдалося. Та що ж не так? У чому полягає суть моїх дій, що зробила не правильно?

Так що я тоді відчувала? Злість. Ага, сильні емоції. Ось у чому полягає сутність моїх сил - емоції, все переплітається з ними.

Спроба не знаю за рахунком яка. Вийшло. Я можу торкнутися. У мене вийшло. Посміхнулася провівши пальцями по столу, згадуючи забуті відчуття. Навіть вітерець відчула. Відкрилися двері. Не бачу, чую. Стою спиною до дверей. Знову гра фантазії?

Почула за спиною переляканий зойк. Та щось впало на підлогу. Огледілася. Мама стоїть. Вона змарніла, вже не та красуня переді мною, а втомлена жінка. Блідіша за білу стіну. Прикрила рота руками. Очі такі, ніби примару побачила.

- Ліза... Доню... Що з тобою трапилося? Чому ти примара? - зі сльозами на очах промовила матуся.

А ні не здалося, мене помітили. І такий біль відобразився у рідних очах. Що я не витримала і поспішила заспокоїти її.

- Все гаразд, матусю, я жива... Зі мною все гаразд... Я скоро повернуся додому. Люблю вас мої рідні...

- Дівчинко моя... Ми знайдемо спосіб тебе повернути... Батько вже майже знайшов спосіб... - як зачарована пробурмотіла мама, - скоро, дитинко моя, скоро...

Я хотіла ще щось відповісти, заспокоїти, але картинка переді мною почала розчинятися. І я усвідомила що повертаюся до реальності. Вірніше ніжні обійми мене повертають.

Пригадала голос, котрий не дозволив потонути у моєму морі хвиль. Ніжні дотики. Цілющі трави, котрими мене напували. Здається, я почала пригадувати хто мене оберігає. Хто витягнув із небуття.

Яр. Мій якір. Мій барс. Мій рятівник.

І справді, він мені обіцяв, що витягне мене зі скрути. Врятує. Оборонить. Ось і виконує поставлену обіцянку. Дякую, мій хороший, що не покинув. Тримай мене й надалі. Я повертаюся.

Прокидатися важко. Наче їжачок з туману виповзаю. Тіло усе ломить. По мені що вантажівка проїхалася, або краще сказати, стало бізонів пробіглося. А голова як тріщить.