Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт

Ліза

Мене гойдає. Я пливу. У морі хвиль. Колір їхній аквамариновий. Берегу не бачу, тільки безкрайні води та хвилі. Та і не на кораблі я. А де? І сама не знаю. Щось не так, я це відчуваю. Але що, сказати не можу.

Гойдаюся на цих хвилях. То гаряче, то холодно. Мене кидає з крайнощів у крайнощі. Та що ж це зі мною відбувається?

Навколо мене серпанок з кольорів та звуків, що  переплітаються у якісь ефемерні явища. Обрисів немає. Скільки я тут часу? Що забула у цьому незрозумілому середовищі? Йду на дно. Повітря не вистачає.

Руки. Великі. Теплі та ніжні, хоча і відчувається їхня сила. Витягнули мене на суходіл. Хтось мене кличе. Десь там, далеко. Не тут, у спокої та відчуженості. Хочу до власника цього приємного голосу. Готова вже дотягнутися до нього рукою...

І знову мене змиває хвилями мого моря. Гойдає. Заколисує. Хоче забрати у вир, на дно. Та голос мене тримає, не відпускає. Не дозволяє піти на дно.

Все змінюється. Тепер я стою у себе вдома. Посеред нашої ошатної вітальні. Як дивно. Коли я тут була востаннє все сприймалося не так як зараз. Я ніби і тут, але водночас мене тут немає. Я безтілесна оболонка. Ходжу, розглядаю все навколо, але мене ніхто не помічає.

Бачу батьків. Як у кіно, на плівці. Вони зайняті своїми справами. Про мене майже не згадують. Поводяться як зазвичай. Для них нічого не змінилося. Життя іде своїм руслом, і немає потреби щось змінювати. Вони напрочуд умиротворені, я б навіть сказала задоволені.

Можливо покликати? А чи варто. Покличу. Обернуться. А що далі? Воно мені не так вже і потрібно. Я давно вже віддалилася від них. Немає тієї спорідненості що було, ніби нитки що нас зв'язували потоншали та послабилися.

Далі йду. Ні не йду - пливу. І знову хвилі. Знову все змінюється, розмивається перед очима.

І тут БРАТ. Северин. Сидить за своїм столом. У своїй кімнаті. Щось пише. Підійшла до нього. Провела прозорою рукою по його волоссю. Здригнувся ніби від дотику. Невже відчув мене? На столі помічаю наше спільне фото, на якому я обіймаю його за шию сидячи у нього на спині. Які ж ми щасливі на тому фото.

Як я за тобою скучила, братику мій любий. Хочу до тебе. Забери мене. Кличу на ім'я.

А голосу мого не чути. У горлі наче кішки шкребуться. А починаєш говорити приходить враження, що заливають розпечений метал у горлянку. Як же боляче.

Хтось знову щось шепоче мені. Голос приємний та чаруючий. І цей голос тримає мене на плаву, не дає потонути у моєму морі хвиль. Приємна прохолода торкається мого тіла. Що це?

Я знову на суші. До мого рота потрапляє цілюща вода. Тепла, приємно обволікає моє багатостраждальне горло. Дарує полегшення.

Знову кличу Северина. І знову нічого не те що він, я не можу зрозуміти, що говорю. Він то зникає, то з'являється на горозинті моїх хвиль. А мої поклики його нідочого не приводить.

І вкотре хвилі. Та приємні доторки чиїхось рук, котрі знову ж таки витягують мене на сушу. Зігрівають. Дарують спокій та ніжність. Приємно.

Скільки я гойдаюся на хвилях? Скільки мене витягують на суходіл сильні ніжні руки. Ці руки я пам'ятаю. Але не можу сказати кому вони належать. Впевнена, що людині котра дорога мені. А якщо з такою турботою та відданістю не дозволяють потонути, то і я йому не байдужа. Хто ж ти? Чому не можу пригадати тебе?

Хочу до цього голосу, до цих сильних рук. Вони мене притягують. Додають сил рухатися на поверхню, при кожному зануренню у вихорі хвиль.

Я випливу. Я дізнаюся хто ти. Мій якір. Мій рятівник. Мушу дізнатися хто мене тримає у цьому світі.