Недоступна примха - Ксана Рейлі

— Тримай! — сказав до мене милий брюнет з красивими кучерями.

— Паш, ну навіщо? — спитала я та усміхнулася.

— Ну ж бо, бери! Ти сьогодні заслужила.

Я усміхнулася та взяла з його рук великий ріжок. Повільно зняла обгортку, а тоді надкусила смачний пломбір з вишневим джемом.

— Важкий день був, — заговорила я та глянула на свого друга.

— Це точно. Так багато відвідувачів у нас уже давно не було. Це все той футбольний матч.

— Ага, тому в барі було багато спітнілих, старих мужиків. На щастя, вони не чіплялися до мене.

— Тоді їм довелося б говорити зі мною, — сказав Паша, а я лише засміялася.

— І що б ти їм зробив?

— Можливо, вилив би їм пиво на голову. Тоді б схопив тебе за руку, і ми обоє втекли б з того жахливого місця.

— Знаєш, інколи дивлюся на тебе і бачу перед собою справжнього лицаря. Ти дуже хороший, справді.

— І ти теж, — Паша підморгнув мені. — От скільки ми вже з тобою знайомі, а ще жодного разу не сварилися.

— Ми просто підходимо одне одному за знаками зодіаку.

— Ти віриш в таку дурню?

— А ти ні? — спитала я та подивилася на хлопця великими очима. — Я просто фанатка таких речей! Тільки так підбираю собі друзів та хлопців.

— Ти жартуєш? — Паша примружив свої темні карі очі. — Це ж такі твої жарти?

— Ні! — серйозним тоном сказала я, а потім почала сміятися. — Звісно, жартую.

— Хух! Як добре, бо я вже налякався. Слухай, а не хочеш наступних вихідних зі мною і моїми друзями поїхати на відпочинок за місто. Погода якраз чудова.

Я зніяковіло відвела погляд. Насправді мені б цього дуже хотілося, але я розуміла, що у мене просто нема грошей на такі розваги. Зарплата має бути через два тижні, але вона повністю витрачається на продукти.

— Ем, на жаль, не зможу, — швидко сказала я. — У мене є інші справи.

— Шкода, — дещо сумно мовив Паша. — Я вже стільки разів намагався тебе кудись витягнути з собою, але ти завжди відмовляєшся.

— Я б з радістю, чесно! Просто... Ну, ти сам розумієш.

— Гаразд! Сподіваюся, що колись нам все ж вдасться зустрітися за межами роботи.

Я усміхнулася та перевела тему нашої розмови. Паша зовсім не знає того, що відбувається в моєму житті. Ми з ним познайомилися ще в дитинстві, адже жили в сусідніх будинках. Та близько спілкуватися почали лише минулого року. Він працював барменом у місцевому барі, а я ж влаштувалася туди офіціанткою. Так вийшло, що я покинула коледж і почала працювати, адже в дім потрібні були гроші. Так, я лише сімнадцятирічна дівчина, яка мала б завершувати одинадцятий клас, але зі школи я пішла ще два роки тому. Так вирішила моя мама, а я й не сперечалася.

— Дякую за морозиво, — заговорила я до свого друга.

— На здоров'я! — сказав Паша і порухав своїми пальцями моє волосся. — Рости велика!

— Ей, перестань!

— Усе, бувай!

Він усміхнувся та помахав мені своєю рукою на прощання. Я ж швидко поправила своє світле волосся, а тоді побігла в під'їзд. У квартирі мене одразу ж зустріли крики батьків. Знову вони сваряться! Я кинула свій рюкзак на підлогу та визула старі пошарпані кросівки. Характерний звук скляних пляшок та стаканів зовсім не здивував мене. Коли я зайшла на кухню, то скривилася від великої кількості диму. Мама стояла біля вікна та палила цигарку. Тато ж сидів за столом зі стаканом в руках.

— Що сталося? — спитала я, склавши руки на грудях. — Вас чути на весь під'їзд!

— Нічого, — буркнув тато.

Він одним махом перехилив чарку, а тоді глянув на мене своїми червоними очима.

— Справді? — майже закричала я та забрала у нього пляшку. — Може, ти вже перестанеш нарешті бухати?

— Валь.., — почала мама, — не дратуй свого батька.

— Він обіцяв, що не буде більше пити! І ти теж обіцяла! Але ви знову це робите. Я не для того стільки часу проводжу в тому дурному барі!

— Досить! — закричав тато і гримнув кулаком по столі. — Твій батько нікчема, ясно? Останній ідіот! Я... Я все зруйнував. Дай мені хоч сьогодні забутися.

— Щ-що сталося? — обережно спитала я, коли помітила в його очах сльози.

Мама забрала з моєї руки пляшку та поставила її назад на стіл. Вона взяла мене вище ліктя і потягнула в іншу кімнату, закриваючи за собою двері.

— Можеш мені нарешті усе пояснити!

— Твій батько в якийсь момент захопився азартними іграми.

— Що? — голосно спитала я.

— Так, — мама важко видихнула. — Він вліз у страшні борги. Тепер нам погрожують, а це наче якась петля.

— Яка сума?

— Велика, Валь. Дуже велика.

— Я дістану! Позичу в Паші, а ще попрошу зарплатню наперед.

— Ні! Тобі треба поїхати звідси.

— Що ти таке кажеш? — спитала я, відчуваючи сльози на очах. — Куди я поїду? У мене є лише ви!

— Доню, — мама взяла мене за обидві руки, — я вже домовилася з твоєю сестрою.

— Якою ще сестрою? Господи, що відбувається?

— Декілька місяць назад сюди приходила дівчина. Вона говорила, що я залишила її в дитячому будинку двадцять п'ять років тому.

— І?

— Це правда, — зізналася мама і винувато опустила голову. — У тебе є сестра. Кароліна — це моя донька від мого першого чоловіка. На жаль, він помер, а я одна не могла дати собі раду з дитиною. Тому й залишила її в дитячому будинку.

— Вона допоможе нам? Дасть грошей? — говорила я, а мій голос затремтів. — Ця дівчина, здається, багата.

— Кароліна забере тебе до себе.

— Я не хочу нікуди їхати! Тут моє життя. У мене є робота, Паша, ви. Я не зможу все покинути.

— Валю, на тебе чекає прекрасне життя. Повір мені, там тобі буде краще.

— Не буде, — сказала я та почала плакати.

— Зараз залишатися вдома небезпечно. У нас величезні проблеми і я не хочу, щоб ти була якось причетна до цього.

— Думаєш, що мені буде краще, якщо я житиму в чужому місті з чужими людьми?

— Ти завжди зможеш повернутися, коли усе налагодиться. Я вже домовилася з Кароліною і вона завтра зранку приїде за тобою. Збери свої речі, Валентино.