Недоступна примха - Ксана Рейлі
Мені не подобалися їхні погляди в мою сторону, а ще лякала зацікавленість цього незнайомця. Ліса казала, що Давид — головний у цій компанії, але я уявлення не мала, що це буде саме він. А ще вона сказала, що тут є його дівчина. Дивне розуміння з'явилося в голові. У нього є дівчина… Дівчина! Я пригадала наш поцілунок в клубі. Мені від цього стало соромно, а на Давида навіть дивитися не хотілося. Справжній бабій! Ця бідолашна хоча б знає, що він їй зраджує? Мама казала правду і ці багатії усі такі. Вони зовсім не цінують почуттів інших.
— Я розумію, що директор коледжу — твій дядько, — почав говорити Віталік, — але тобі не здається, що це нечесно?
— А що тоді буде чесно? — перепитала я. — Мабуть, якби сюди взяли твою сестру, а не мене, правда ж?
— Вона тут абсолютно ні до чого! І так, якби можна було в студентську раду з першого курсу, то вона вже була б тут. Ми усі ввійшли сюди не просто так! Нам потрібно було доводити, що ми гідні цього місця.
— Я тут, бо так сказав дядько. Мене зовсім не цікавить, як ви сюди потрапили. Я лише буду виконувати свою роботу.
— І що ти будеш робити? — спитала брюнетка. — Я, наприклад, фотографую та веду соцмережі. Віталік займається організацією вечірок і свят. А у тебе, які таланти є?
— Я можу писати цікаві тексти, статті, — відповіла я.
— Цим у нас займається Дава. Як бачиш, з цього виходить, що ти тут зовсім не потрібна.
Дівчина нещиро усміхнулася та розслаблено сперлася на спинку крісла.
— Перестаньте, — заговорив Давид і склав руки на грудях. — Ви чули, що казав Віталій Степанович. Вона повинна тут бути. До того ж мені б не завадив помічник.
Я була за крок до того, щоб втекти звідси. Мене зупиняла лише обіцянка дядькові. Поки я живу в їхньому будинку, то повинна хоч щось зробити для них.
— Покажи свої тексти, — сказав хлопець і глянув у мою сторону.
— У мене нема їх з собою, — відповіла я. — Вони надто особисті, тому я не буду їх показувати.
— Наскільки особисті?
— Настільки, що вони лише для мене.
— Гаразд, а як тоді ми зможемо тебе оцінити? — спитав Віталік.
— Оцінювати будеш не ти, — перебив його Давид, — а я.
Мене лякала ця вся ситуація, але я намагалася триматися впевнено. Чому я повинна бути помічником цього грубіяна?
— Нагадай, будь ласка, як тебе звати? — заговорила та брюнетка надто солодким голосом.
— Валентина, — відповіла я.
— Мило, — дівчина широко усміхнулася, — моя прабабуся теж так називалася. Я, до речі, Каміла.
— Мило, — повторила за нею я, — у мене так в сусідів кішка називалася.
Обличчя дівчини аж перекосилося від здивування. Мабуть, вона не очікувала такого. Нехай знає, що не на ту напала.
— Отже, які у нас завдання на найближчі два місяці, — почав Давид. Він поклав на стіл блокнот і ручку, а тоді почав записувати. — До кінця жовтня потрібно організувати вечірку в американському стилі. Щось схоже на "Осінній бал". Можна навіть з такою тематикою. Цим займеться Віт і Камі. Ваню, ти підготуєш варіанти квитків, а Юля подбає про музику. Окрім цього необхідно ще придумати теми для статей журналу. Мінімум два рази в тиждень потрібно опубліковувати цікаву інформацію. Цим займуся а, мені допомагатиме Тіна.
— Валентина, — виправила я.
— Тобі не подобається, коли тебе називають Тіна? — спитав Давид, піднявши брову.
— Не подобається, — буркнула я та склала руки на грудях.
— Ми завжди називаємо одне одного скороченими іменами. Такі правила.
— Справді? Здається, у ваших правилах також був пункт про те, що в студентській раді не повинно бути першокурсників. Та все ж я зараз тут.
— Тобі просто пощастило, що ти — племінниця нашого директора, — сказала Каміла.
— До речі, це доволі дивна ситуація, — задумано мовив Давид.
— Чому? — спитала я, насупившись.
— Ніхто ніколи не чув про тебе. Хтось взагалі бачив родичів Віталія Степановича? У нього є донька, але тебе з нею ніколи не було. Ти навіть на літо не приїжджала.
— Звідки ти так багато знаєш?
— Живу неподалік, а ще частенько чую мамині розмови з її подружками.
— Не розумію, чому тебе хвилюють мої родинні зв'язки з Віталієм Степановичем?
— Щось тут не так, — тихо сказав хлопець, примруживши очі. — Зараз швидко запишемо план наших подальших дій.
Вони обговорювали організаційні моменти, а я ж просто слухала їх та не втручалася. Моя думка й так нікому не важлива. До того ж мені було абсолютно байдуже. Я помічала погляди Каміли у сторону Давида. Вона стовідсотково закохана у нього. Це дуже сильно помітно. Проте, він майже не звертав на неї своєї уваги, як і на мене. Таке враження, наче Давид забув про те, що було між нами в клубі. Мабуть, боїться, що я розповім усе його дівчині.
— Ну що, зустрінемося наступного тижня, — заговорив хлопець, закриваючи блокнот. Я ж піднялася зі стільця та кинула сумку собі на плече. — Валентино, підготуй на четвер статтю.
— На четвер? — перепитала я, насупившись. Він же щойно сказав, що ми зустрінемося наступного тижня!
— Так! Мені ж треба перевірити, чи дійсно ти вмієш писати хороші тексти.
— А яка тема?
— На твій розсуд, але це повинно стосуватися спеціалізації коледжу.
— Значить, щось про економіку, — ледь чутно прошепотіла я.
— Запиши свій номер телефону, — Давид кивнув на блокнот з ручкою.
Я відкрила його на чистій сторінці, а тоді написала свій номер. Мені не подобався пильний погляд Давида. Від нього мені ставало надто тривожно і ніяково.
— На цьому все? — спитала я та глянула на хлопця.
Він декілька секунд дивився на мене своїми темними очима, не моргаючи. Потім кивнув. Я розвернулася, аби попрямувати до дверей. В аудиторії залишилися лише Давид і Каміла, адже усі інші вже встигли піти. Я оглянулася і помітила, що дівчина закинула на його шию руки, а тоді сіла йому коліна.
— Що ти робиш? — тихо спитав він. — Камі, ми в коледжі!
— Я скучила, — відповіла вона. — Мене тут не було два місяці, а ми тільки сьогодні зустрілися. Може, поїдемо зараз до тебе?
Давид надто різко забрав її руки, а тоді глянув у мою сторону. Мабуть, відчув, що я спостерігаю за ними. Я одразу ж відвела погляд і швидко попрямувала геть. Господи, куди я потрапила? Коли вийшла на вулицю, то глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтися. Як мене вони всі бісять! Таке враження, наче я побувала у кублі змій.
— Ей! — раптом почула я і помітила, що біля мене зупинився дорогий автомобіль. Вікно було опущене, і я побачила Віталіка. — Тебе підвезти?
— Ні! Не треба. Краще сама доберуся додому.
— Слухай, я був дещо різким з тобою. Просто не люблю несправедливість, а твоя поява у студентській раді є яскравим прикладом цього. Якось негарно користуватися статусом свого дядька.
— Зате гарно використовувати гроші татуся і корчити з себе короля коледжу, — дещо роздратовано сказала я. — Корону зніми! Не заслужив ще.
Хлопець трохи здивовано глянув на мене, а тоді широко усміхнувся. Мені це зовсім не сподобалося, тому я просто попрямувала тротуаром, ігноруючи його. Я ледь не засміялася, коли зрозуміла, що у моєму старому житті люди були приємнішими. Навіть ті чоловіки, що приходили в бар, значно кращі за цих зарозумілих хлопців.
Ввечері дядько розпитував у мене, як мені в студентській раді. Звісно, довелося збрехати, адже не хотілося його засмучувати. Він, щоправда, почав розхвалювати Давида і його "підлеглих". Саме так це виглядало. Мабуть, він звик, що усі йому підкоряються і просто не може змиритися з тим, що я відмовила йому. Але мені досі не вкладалося в голові, що він цілував мене, хоча в нього була дівчина. Чула, як вона говорила, що її не було два місяці. Напевно, бідненький більше не міг терпіти, а тут ще і я обламала.
Довго мучилася з темою статті та не могла нічого придумати. Згадалися слова Віталіка. Він казав, що моя поява у студентській раді — це несправедливо, але я доведу їм, що усе зовсім не так. Дві ночі довелося сидіти над цією статтею, але до четверга вона все ж була готова.
Я швидко прямувала до коледжу, тримаючи в руках аркуші. Вирішила ще раз перечитати статтю. Здається, усе вийшло непогано. Сьогодні я йшла одна, бо Тася захворіла, а з Алісою у нас не надто хороші стосунки. Мабуть, ми все ж з нею дуже різні. Я швидко кинула аркуші в сумку, а тоді витягнула телефон. Помітила повідомлення від Паші, тому одразу ж відкрила його. Він питав, чи не планую я якихось вихідних приїхати додому. Він навіть не здогадується, що мій дім тепер тут. Я почала швидко друкувати повідомлення і навіть не помітила, як зійшла з тротуару. Так сильно зосередилася на повідомленні, що не одразу почула рев мотоцикла. Він проїхав просто попри мене, а я від переляку кинула свій телефон. Декілька сантиметрів відділяли від зіткнення. У мене ледь інфаркт не стався. Серце шалено билося, а я відчула, що мої руки затремтіли. Хотілося щось непристойне крикнути вслід тому байкеру, але я згадала про свій телефон, який розлетівся по всьому асфальту.
— О, ні! — тихо сказала я, збираючи його.
Знайшла сімку, кришечку та батарею. Він у мене був стареньким, тому не витримав такого сильного удару. Я швидко зібрала його, але він так і не зміг ввімкнутися. Що мені тепер робити? Хотілося плакати, але я стримала себе. Уже біля коледжу я побачила той мотоцикл. Як не дивно, але біля нього стояв Давид. Це мене ще більше розізлило.
— Якого біса? — закричала я, коли підійшла до нього. — Ти ледь не збив мене!
— Але ж не збив, — спокійно сказав він, дивлячись щось у своєму телефоні.
— А це? — я показала йому на свій смартфон, який не могла ввімкнути. — Через тебе він поламався!
— І правильно! Це барахло вже давно треба було викинути.
— Ти… Ти такий грубіян!
— Дякую, — буркнув він.
Мене страшенно розізлило те, яким спокійним він виглядав. Не роздумуючи, я вирвала телефон з його рук.
— Думаю, що твоє барахло теж пора вже замінити, — сердито закричала я.
— Ти вже взагалі з глузду з'їхала? Він взагалі-то новий! — голосно сказав хлопець.
— Справді? — я підняла руку, а тоді зі всієї сили кинула телефон на дорогу, де якраз їхав автомобіль. — Здається, уже ні.
Я усміхнулася, а тоді розвернулася, щоб піти геть. З'явився якийсь дивний страх і хвилювання. Мабуть, час уже втекти звідси. Тільки мені не вдалося і кроку зробити. Давид схопив мене за руку, розвертаючи обличчям до себе. Я напружилася, коли усвідомила, що ми надто близько одне до одного. Його темні очі були злими. Він дивився на мене так, наче спіймав свою жертву.
— Ти хоч розумієш, що зробила? — спитав хлопець.
— Те ж, що і ти!
— Не грай зі мною, Попелюшко!
— Чому? Боїшся програти?
— Ні, — він дивно посміхнувся та похитав головою.
— Чому тоді? — спитала я, намагаючись впевнено тримати свій погляд.
— Повір, ти не захочеш цього знати.
— Забери від мене свої брудні лапи!
— Звісно, але спершу ти вибачишся за те, що зробила.
— Не дочекаєшся! — чітко сказала я.
— Ну, в тебе ще буде така можливість. Ти ж статтю підготувала правда? Чекатиму тебе після пар у тридцять третій аудиторії. Подивимося, чи ти чогось варта.
Він відпустив мою руку, а тоді впевнено попрямував до виходу. Давид навіть не забрав свого телефону. Точніше, його залишки. Навіщо я тільки зробила це? Він точно цього не залишить. Чим я тільки думала?
