Недоступна примха - Ксана Рейлі

Біля входу в коледж я одразу ж помітила Алісу. Мені більше подобалося спілкуватися з Тасею, аніж з Лісою. Ця дівчина занадто горда і складна. Тася ж простіша, а ще дуже мила. З нею надзвичайно цікаво.

— Привіт, — сказала я та ледь помітно усміхнулася.

— Як справи? — спитала Аліса.

— Непогано, але у мене впав телефон і він розбився.

— Нічого, купиш новий.

— Звісно, — я відвела погляд. — У тебе що нового?

— Абсолютно нічого, окрім того, що брат домовився, аби мене теж взяли в студентську раду, — відповіла Аліса.

— Серйозно? — дещо здивувалася я.

— Так, я буду вести соцмережі, бо Каміла не встигає.

— Круто! Будемо тепер там двоє з першокурсників.

— Де? — спитала Тася, яка раптово з'явилася біля нас.

— У студентській раді, — відповіла Ліса. — Я тепер також там.

— Ого! А мені можна до вас? Я теж хочу.

— І що ти будеш робити? — спитала у неї Аліса.

— Ем, буду вас веселити. У мене це чудова вийде.

Дівчина засміялася, даючи розуміти, що вона жартує, а студентська рада їй зовсім не потрібна. Я повернула голову і помітила Камілу. Біля неї йшла ще якась рудоволоса дівчина. Вони про щось говорили. Обидві були високими та красивими, наче зійшли з найкращих подіумів. Каміла була одягнена в коротку червону спідницю та доволі відкриту білу блузку. Вона глянула на мене, але нічого не сказала. Дівчина відкинула своє коричневе волосся з плечей і зайшла в коледж під уважні погляди усіх студентів.

— Ох, як вона мене бісить! — заговорила Ліса.

— Чому? — спитала Тася. — Твій брат, здається, дружить з нею.

— Дружить — це не те слово, — Аліса закотила очі. — Він сохне за нею.

— Тобто? — здивувалася я. — Хіба вона не з тим іншим? Ем, Давидом?

— Так, але там цікава ситуація була. Каміла подобалася і Віталіку, і Давиду одночасно. Вони з дитинства дружать, тому вирішили, що не будуть руйнувати свою дружбу через дівчину. Каміла сама обрала Давида, а мій брат так і не може відпустити її. Хоч він і заперечує це, але я помічаю.

— Оце так Санта-Барбара! — сказала Тася, але в її голосі можна було вловити нотки суму.

— Наскільки мені відомо, — продовжила Аліса, — між Давидом і Камілою вже довгий час усе не так добре, як здається. Вони це приховують, звісно ж, але помітно, що він уже зовсім не зацікавлений у ній.

— Типовий бабій, — тихо буркнула я.

— Що? Ні! — заперечила Ліса. — Давид ніколи не зраджував їй, і не був з іншими дівчатами. Просто... Я точно не знаю, але вона нещодавно була два місяці в Лондоні, а там щось сталося. Після цього в них погіршилися стосунки, але поки ніхто не знає, що між ними відбувається.

— Звідки ти це все знаєш? — спитала Тася, глянувши на свою подругу. — Не думала, що твій брат так сильно любить говорити про своїх друзів.

— Він не любить, але я знаю моменти, коли в нього можна про це розпитати. До того ж інколи Віталік сам мені розповідає, бо він справді закоханий в Камілу. Але мене страшенно тішить, що вона з Давидом. Не хотілося б мені такої невістки.

— Дивно це все, — тихо сказала я.

— Думаю, що нам час уже йти, бо через дві хвилини пара почнеться, — заговорила Тася.

Ми попрямували в коледж, а я все ще обдумувала слова Ліси. Вона говорила, що Давид ніколи не зраджував Камілі, але ж зі мною ледь не дійшло до цього. Можливо, він не показує себе справжнього, а про його гулянки просто ніхто не знає? Я похитала головою, щоб більше не думати про нього. Вистачить мені уже цього Давида!

Сьогодні мені хотілося, аби пари закінчилися пізніше, адже на мене ще чекала зустріч з ним. Мені було страшно. Особливо після того, що я зробила зранку. Він точно цього так не залишить. Я здебільшого завжди була спокійною і ніколи не дозволяла собі такого. Не розумію, що зі мною сталося. Наче на зло, пари завершилися швидко.

Я попрощалася з дівчатами, а тоді попрямувала до тридцять третьої аудиторії. Думала, що Давид уже чекатиме мене, але його ще не було. Я сіла на лавку біля першої парти й втомлено сперлася щокою на руку. В голові з'явилися моменти з мого життя. Якби я залишилася з батьками, то продовжувала б жити так, наче в паралельному всесвіті. Тут відкриваються нові двері, але не впевнена, що готова до них. Цей світ жорсткий, а я зовсім не знаю, чи виживу в ньому.

Я довго і нудно чекала на Давида, а його все не було. Телефон навіть не вмикався, тому я не знала, котра зараз година. У мене з'явилося бажання піти геть, а ще я починала злитися. Уже в усіх завершилися пари, а я продовжувала сидіти в цьому коледжі. Двері відчинилися і я побачила Давида.

— Вибач, трохи запізнився, — сказав він, а тоді пройшов всередину.

Хлопець зачинив за собою двері та попрямував у мою сторону.

— Ти навмисно прийшов пізніше? — спитала я, глянувши на нього.

— Ні, звісно ж! У мене теж нема бажання сидіти тут з тобою.

— Гаразд, повірю тобі.

— Покажи мені свою статтю, — сказав Давид і сів на іншу лавку.

— Ось, — я передала йому аркуші. — Не знаю, чи вона підходить, але мені здається, що це досить непогано.

— Як багато ти знаєш про цей коледж? — спитав у мене Давид, переглядаючи статтю.

— Ем, а до чого тут це?

— Скоро буде річниця від його заснування і треба підготувати статтю з історичними фактами.

— Ну, про коледж я знаю мало, але думаю, що знайти інформацію — це не проблема.

— От і займешся цим, — сказав Давид. — Помітно, що ти ще першокурсниця і зовсім нічого не знаєш про економіку. Твоя стаття — це наче скопійований текст з першого ж посилання. Потрібно багато чого підкорегувати.

— Я більше люблю писати щось творче, а не ось таке.

— Наприклад?

— Ем, — я знизала плечима. — якісь цікаві факти про події, чи відомих людей. Можна писати ж не лише про економіку та політику.

— У нас тематичний журнал, — сказав Давид, — ми не можемо тут писати про моду, чи про зіркові проблеми.

— Гаразд, але можна внести цікаві рубрики. Наприклад, добірки політичних фільмів, або художніх книг про бізнес та економіку.

— Так, це цікаво, але у цьому випадку потрібно, щоб автор статті ці фільми бачив, а книги читав. Нам треба придумати теми на наступні тижні, бо часу не так вже і багато.

— Добре, — погодилася я.

Насправді мені було дивно бачити Давида таким спокійним. Він наче і забув про те, що було зранку. Таке враження, наче Дава в коледжі та за його межами — це дві різні людини. Ми обговорювали теми, а моментами мені здавалося, що я дуже тупа, адже багатьох економічних термінів не знала.

— Отже, тобі треба.., — заговорив Давид, але раптом замовк і насупився.

Я почула кроки, і біля цієї аудиторії хтось зупинився. В наступний момент з'явився характерний звук, наче хтось замкнув двері. Я одразу ж піднялася. Давид підбіг до дверей, а коли потягнув за ручку, вони не відчинилися.

— Що сталося? — спитала я та підійшла до нього.

— Здається, нас замкнути, — відповів він і спробував знову відкрити двері.

— Що? — скрикнула я. — Як таке можливо? Чи... Це ти все придумав, так?

— Ага, звісно!

Давид роздратовано вдарив по дверях, а тоді відійшов. Я декілька разів потягнула за ручку, але вони так і не відчинилися.

— Агов! — закричала я. — Ми тут! Відчиніть!

— Це марна трата часу, — сказав хлопець і сперся до парти. — Нас ніхто не почує. Скоріш за все, дядько Петро у навушниках. Він завжди слухає музику, коли перевіряє аудиторії та закриває їх.

— Чому він тоді не перевірив цю? Хіба не треба спочатку подивитися, чи нікого нема, а тоді зачинити?

— Може, він забув. Просто в цій аудиторії пари завжди для першокурсників, а вони завершуються раніше. Мабуть, охоронець думав, що тут уже нікого нема.

— Це якесь знущання! Зараз я зателефоную до дядька і скажу йому, аби нас відчинили.

Я попрямувала до столу, де стояла моя сумка. Швидко витягнула телефон, але ледь не застогнала, коли пригадала, що він у мене розбився.

— Чорт! — сказала я. — У мене телефон не вмикається. Він повністю зламався.

— Ну, у мене тепер теж нема телефона, — мовив Давид.

Він підійшов до парти та ліг на одну з лавок. Я лише здивовано подивилася на нього. Що взагалі відбувається? Йому абсолютно байдуже на те, що ми тут застрягли!

— Чому ти такий спокійний? — голосно спитала я. — Нам потрібно щось зробити, щоб вибратися звідси.

— Твої істерики нам ніяк не допоможуть, Попелюшко.

Я закотила очі, а тоді знову постукала декілька разів по дверях. Нічого не допомогло, тому я просто сіла на підлогу, випрямивши ноги та сперлася спиною до дверей.

— І що тепер? — тихо спитала я.

— Ну, можемо продовжити з того моменту, на якому ми завершили в клубі, — сказав Давид, а я налякано подивилася на нього. — Це жарт! Не збираюся я тебе чіпати.