Недоступна примха - Ксана Рейлі

Мама витягнула з кишені пачку цигарок, а тоді вийшла з кімнати. Я глибоко вдихнула, намагаючись прийти до тями від того, що почула щойно. Як я не помітила, що тато почав захоплюватися азартними іграми? Якби ж раніше зрозуміла, то змогла б переконати його! Але хіба це правда? Кого я обманюю? Скільки років намагалася зробити так, щоб мої батьки перестали випивати, але нічого не вдалося. Це залежність, яку вони вдало приховують від інших людей.

Мама знову почала сваритися з батьком. Я ж попрямувала до своєї маленької кімнати. Вона не така, як у принцес. Тут нема рожевих стін, великого ліжка та білих меблів. Я сперлася до старих пошарпаних дверей та заплющила очі. У моїй голові відлунювалися голоси батьків. Агресивні крики мами та нікчемне скиглення батька. Вони вартують одне одного. В дитинстві я часто мріяла втекти, але потім звикла до такого життя. Не усі народжуються в казці. Попри недоліки своїх батьків, я любила їх сильно. Вони — єдині рідні люди, які у мене є. Мені страшно кидати усе та їхати в невідомість. Та ще гірше сидіти тут, очікуючи небезпеки.

Я витягнула з шафи невелику сумку. У мене навіть не було валізи, тому я почала туди складати свої речі. Насправді їх не було багато. Декілька пар джинс, футболки, два светри, а ще куртки: осіння та зимова. З взуттям ситуація була гірша, адже за свою зарплату я не могла розкошувати. До того ж наразі це був єдиний дохід у нашій сім'ї. Я витягнула старий альбом і кинула його до речей. Усе вмістилося в цю невеличку сумку. Я лягла в ліжко, накрившись ковдрою, і подивилася на наклейки у вигляді зірочок, що колись давно причепила на стіну. Вночі вони світилися. Я часто загадувала бажання, коли дивилася на них, але сьогодні мені не хотілося нічого...

"Попелюшка" була моєю улюбленою казкою. Я завжди хотіла, щоб у моєму житті з'явилася фея, яка б змінила його. Тільки цього так і не сталося, а тепер я уже перестала вірити в казки.
Я взяла свої речі та вийшла в коридор, щоб попрощатися з батьками. Мама сказала, що моя сестра уже чекає мене біля під'їзду.

— Телефонуй мені, гаразд? — сказала я до мами. — Розповідай все, що у вас відбувається. Як будуть проблеми, то одразу ж кажи.

— Добре, — мама кивнула. — Бережи себе і не дозволяй тим багачам бавитися твоїми почуттями. Остерігайся їх, бо вони не такі хороші, як можуть здаватися. Я це точно знаю.

— Пробач мені, — заговорив тато і засоромлено відвів погляд. — Знову усе зруйнував. Я думав, що роблю краще для всіх.

— Усе минеться. Я вірю, що ви змінитеся, і ми нарешті зможемо жити нормально, — сказала я та обійняла тата. — Не забувайте про мене! А ще я обов'язково буду навідуватися до вас.

Прощатися з батьками було важко, але дивлячись на них, я розуміла, що мені час уже рухатися далі. Колись обов'язково буде краще. Я вийшла з квартири, ледь стримуючи сльози. Мама не пішла зі мною на вулицю. Мабуть, не хотіла бачитися зі своєю старшою донькою. Я не підтримую того, що вона покинула свою дитину в дитячому будинку, але її теж можна зрозуміти. Коли я вийшла на вулицю, то помітила дорогу іномарку, біля якої стояла моя сестра та її хлопець. Кароліна була високою і стрункою брюнеткою з красивими рисами обличчя. Модний чубчик візуально робив її дещо старшою. Легка літня сукня лавандового кольору, що досягала до колін, а ще босоніжки на високих підборах свідчили про відмінний стиль цієї Кароліни. Я ж стояла у звичайних джинсових шортах та білій футболці.

— Привіт! — заговорила дівчина й усміхнулася мені. — Рада бачити тебе, Валентино.

— Взаємно, — буркнула я, хоч це і не було правдою.

Високий брюнет забрав у мене сумку та поклав її у багажник. Потім він відчинив задні дверцята автомобіля, даючи розуміти, що я повинна туди сісти. Я повільно попленталася вперед і підняла голову, дивлячись у вікно квартири батьків. Сподівалася побачити хоча б маму, але її не було. Я сіла всередину і глянула на екран свого телефону. Ще вчора я подзвонила на роботу та сказала їм, що терміново переїжджаю. Не встигла лише Паші розповісти про це та попрощатися. Не хотілося мені його будити вночі після робочого дня. Шкода, бо він був єдиним моїм другом тут.
Їхали ми довго, але я весь цей час сиділа в навушниках, слухаючи пісні своєї улюбленої групи.
Згодом ми зупинилися біля величезного будинку. Я аж рота відкрила, бо раніше ніколи не бачила такого.

— Будеш жити у моїх батьків, — заговорила Кароліна. — Ці люди вдочерили мене, коли я була ще маленькою. Впевнена, що вони приймуть тебе як рідну.

— А ти теж тут живеш? — поцікавилася я.

— Ні, уже не тут. Вчора ми з Тимуром одружилися і зараз я живу з ним. У нас є спільна донька, якій уже п'ять років. Ми готуємося до переїзду в наш будинок.

— Круто.

— Мій батько — директор одного з найкращих коледжів у цьому місті. Він зробив так, що тепер ти теж будеш в ньому навчатися.

— Мені не треба вчитися! Я хочу працювати.

— Тобі лише сімнадцять, Валентино. Ми робимо так, як буде краще для тебе. Повір, цей коледж чудовий і тобі стовідсотково сподобається.

Я знову подивилася на цей будинок. Ось який він — світ багатих та жорстоких. Тільки я не впевнена, що у ньому є місце для мене.