Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт
Ліза
Усі вибухнули здивуванням. Крім Северина, цей паскудник, навсебіч демонстрував свій задоволений писок. Так і впивався перевагою над іншими, адже усе знав про наш зв'язок.
Найбільше мене лякала реакція батька. Від нього можна очікувати будь-чого. І це будь-що, добряче нависало наді мною, гнітючи своєю можливою розправою.
Я очікувала криків, скандалу, незгоди, вкінці кінців, обурення. Але результат мене відверто здивував...
Батько видав кривий задоволений усміх та поплескав у долоні, тримаючи поглядом Яра. Відкинувся на спинку стільця. Перевів погляд, спочатку на мене, а потім на наші татуювання, що обплели руки красивим малюнком.
Знову хмикнув задоволено. І видав, спантеличивши усіх.
- Браво! Я не помилився, ти справді гідний моєї донечки! Кращого чоловіка я і не міг бажати для неї!
Я аж щелепу втратила. Невірячи кліпала очиськами. Це точно говорить мій батько?
- Не дивися так на мене, Лізо, - лагідно промовив до мене, - я був змушений... Інакше твій магічний потенціал загрожував твоєму життю. Я мусив, усіма правдами і неправдами, рятувати свою дитину...
Від почутого у мене сльози на очі набігли.
Розумію, що батьки завжди бажають своїм дітям щастя, але деякі їхні дії... Не завжди виправдані.
Загалом, я пробачила батькам їхні методи досягнення щастя для мене. Тепер я вільна вчиняти так, як вважаю за потрібне, без огляду на батьків. Надто довго була під впливом їхньої гіперопіки.
З того дня ми з Яром почали разом жити. Поступово я перевозила свої речі та обживалася у нашій спільній оселі.
Побут нас не втолював. Ми розділили обов'язки. Готували їжу в більшості випадків разом, або ж почергово. Інколи користувалися послугами доставки готової їжі. Не завжди вистачало часу.
Так само було і з підтримкою чистоти в квартирі. Намагалася наводити порядок разом.
Все ж таки, ми обоє зайтяті навчанням. А для продуктивної діяльності потрібен відпочинок.
Часто проводили час разом. Не тільки на тренуваннях.
Одного весняного, погожого дня Яр привіз мене в наш лісовий будинок. Від емоцій, що переповнили мене в той момент, як побачила місце, де ми пізнали один одного, перехопило подих.
Не думала, що можна так сумувати за місцем. А виявилося, я дуже сильно полюбила наш лісовий будинок. Стільки гарних спогадів пов'язано з ним.
- Пам'ятаєш? - лукаво зиркнув на мене Барсик. - Тут ти мене випробовувала на міцність.
- Пфф... Ще б пак! Не пам'ятати, таке не забувається, - відгукнулася в тон йому, - а те, хто кого випробовував, так ще посперечатися можна.
Перед вечерею вирішили побігати барсами. В лісі приємніше ніж на полігоні. Та і звірі бажають свободи дій. От ми і віддалися у лоно природи. Відвели душу наповну. Навіть пополювати вдалося.
Саму ж вечерю оформлював Яр, давши мені час поніжитися у ванній.
Вийшовши на терасу второпіла від побаченого. Яр прикрасив місце гірляндами та свічками, на підлозі був розсип пелюстків троянд. Стіл був сервіровано посвятковому.
Мене пересмикнуло. Невже... Невже, Яр хоче мені освідчитися?
А я тут в спортивному костюмі з вологим, після ванни, розпущеним волоссям... Ще й позіхаючи, і нічого не підозрюючи, припленталася їсти.
Так і є.
Стоїть мій коханий Барсик з милою посмішкою, поглядаючи на мене, примостивши букет квітів у вазу поряд зі столом. Надто вже великий букет, щоб на столі поміститися. І як не помітила квіти, коли їхали?
Добре, що і він, під стать мені, у спортивному костюмі без усяких офіційних костюмів. Та і місце мені більше імпонує, ніж був би вибраний дорогий і пафосний ресторан.
- У нас свято? - зробила вигляд, що нічого невторопала.
- Так свято, - блиснув ширшою посмішкою коханий.
- І яке ж? Хоча, зачекай, дай вгадаю... - відобразила глибоку задуму на обличчі, ще й пальчиком постукала по вустах, для кращого ефекту. - Ти мені... вирішив подарувати... зайця!
Спантеличений вираз Яра потрібно було бачити. Не очікував? А втраченого зайця я не забула, того що він сполохав, коли ведмедем плентався через кущі.
Спохватився, правда, відразу і розреготався.
- Буде, тобі, заєць. Тільки уже завтра...
Дістав з кишені маленьку коробочку, обтягнуту бордовим оксамитом. Опустився на одне коліно переді мною, не відпускаючи поглядом мої очі.
Я, як зачарована, стежила за усім, що він робив.
- Виходить за мене заміж, кохана... - промовив, відкривши коробочку.
Я не відразу й розгледіла, яке кільце там було. Та байдуже яке... Головне, ті слова, промовлені стишено, захриплим голосом. А здавалося, що оглушили.
- Так... - лише і спромоглася відповісти.
Здавалося, знала чого очікувати, але всеодно момент вийшов хвилюючим.
Яр, довго не думаючи, одягнув кільце. Загріб у свої обійми. Та до запаморочення, зацілував.
- Якщо що, обручка наділена магією, - я не розуміюче кліпнула на нього, тому Яр поспіхом пояснив, - тепер ти її не знімеш, і нікуди від мене не дінешся. Я усюди тебе віднайду за нею.
- А я і не збиралася... - між поцілунками пообіцяла коханому, - нікуди діватися від тебе... і тебе не відпущу... ніколи...
Кінець