Барсику, де мій заєць? - Тіна Вітовт
- Ти так смішно дуєш губки, що тебе так засмутило? Буквально хвилину тому у тебе було таке замріяне обличчя, що я не зміг не замилуватися тобою, ти аж світилася з середини, чарівне видовище... - легко посміхаючись промовив.
- Та так, подумала щоб було зі мною не зустрінь тебе... - у півголосу промовила розглядаючи Барсика, все ж таки він красень, хоч і змарнів дещо, доки зі мною возився під час хвороби.
- Не думай про таке, - перервав він мене нахмурившись на хвилину, але потім його обличчя різко стало знову спокійне, - я з тобою, і якщо я обіцяв, що подбаю про тебе, то так і буде.
- Я вірю тобі, - тихенько прошепотіла, але він почув.
- Знаю...
Який час ми дивилися один на одного, наче пізнаючи заново. За цей недовгий період змінилися обоє. Подорослішали, чи що. Яр і так справляв враження серйозного хлопця, а зараз і взагалі змужнів, набрався чоловічої енергетики, яка так і плескала через край.
Я ж для самої себе змінилася. Незнаю чи помітив Барсик зміни у мені, але я помічала. Зараз погляд на світ не той, більше багатошаровості додалося. Можливо ще зіграло і мої подорожі примарою. Доречі про них, про подорожі, а якщо це і не хвороба зовсім була, а активація моїх нових здібностей. Таке ж можливе? Чи я помиляюся?
Барсик чіпко розглядав мене, і емоції на його обличчі також мінялися в залежності від того які приходили мені в голову думки, і відповідно змінювалася моя міміка. У нього я у той момент дивилася як у дзеркало, по ньому можна було відстежувати і мої реакції на версії, котрі так раптово виникли.
- І що знову прийшло у твою світлу голівку, відповідай, тому що я починаю хвилюватися, як би моя вся праця не пішла насмарку, і ти знову не впала у несвідомість, - як вихователь у дитячому садку відчитав мене Барсик.
Ну що поробиш, буду відповідати, а куди діватися? Немає куди ховатися, дістане скрізь у цьому лісі, і я не сумніваюся ані краплі. І потрібно самій впорядкувати той безлад, що утворився у моїй голові, через враз виниклі гіпотези.
- Мені здається, що це була не хвороба зовсім, - обережно розпочала.
- А що ж тоді? - тримав мій погляд і невідпускав, та я і не пручалася.
- Активація моїх нових здібностей...
- Яких здібностей? - знову спокійний, тихий голос, що викликає довіру та підкорення його власнику. Як такому все не розповісти?
- Подорожі примарою... - запитально підняв брови, - ну не зовсім примарою, а в якомусь незрозумілому прозорому астральному стані, - заторохкотіла я.
- Ясно, - що ясно? Що вже він придумав, чому замовк?
І знову мовчання. Тепер уже я уловлюю зміни на його обличчі. Не витримала.
- Не мовчи, говори уголос, інакше я скоро буду допит починати робити, і так себе не сповна розуму вважаю.
- З тобою все гаразд, ти не божевільна.
- А тоді що зі мною?
- Ти де бувала у своєму... безтілесному стані? - а от і ні, допит мені розпочали.
- Вдома...
- А точніше можна? Когось бачила, вступала у контакт? Чи просто подорожувала не чіпаючи нікого? Це важливо, пригадай.
- Батьків бачила, але навіть не намагалася нічого робити, - розпочала згадувати події, - навіть думка не виникала їх зачепити хоча б якось...
- А кого була...
- Северина... - при згадці імені мого братика, Яр напружився, заграв жовнами, та він ревнує, та ні здалося, он вже взяв себе в руки.
- Його ти кликала? - з якоюсь біллю промовив це.
- Так я його кликала, але він не відкликався, взагалі не реагував... Хоча... - пригадала один момент, - він сприйняв мене за порив вітру, а вікна були закриті. А потім я побувала у своїй кімнаті, і от тоді то і був контакт з мамою. Я навіть спілкувалася з нею кілька миттєвостей. А ще, згадала, я змогла перемістити річ, невелику, але змогла.
- Силою думки?
- Ні, руками, я на мить стала не зовсім примарою, і набрала деяких тілесних обрисів.
- Цікаво... - простягнув задумливо, - а що ти тоді відчувала? - побачивши нерозуміння в очах уточнив, - Були сильні емоції?
- Так, були, злість, я розізлилася, що переставили не на те місце де мода стояти рі, - а тепер вже мені випала честь роз'яснювати, - Не Люблю коли речі не на своєму місці у моїй кімнаті.
- Угу, ясно... - простяг потираючи підборіддя.
- Що тобі ясно? Мені так нічого.
- Нам в академії розповідали про такий феномен. Такий дар велика рідкість. "Мандрівник душі" їх називають. Не думав, що доведеться з таким зустрітися, та ще й пов'язаним магічними путами бути. Ти справді унікальна дівчина, Ліза.
Щось мені від його пояснень не дуже полегшило.
- А можна докладніше? Бо я не зовсім зрозуміла.
- Можна, але в обмін на обіцянку...
- Що ти хочеш? Надіюсь, нічого поганого?
- Я завтра скажу, але можеш бути спокійна, і в думках не було образити тебе.
