Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                - Аннет. – продеренчав Клейтон. – Шкода її. Красива була.

                - Була. Саме «була». Ви знали її?

                - Бачилися. – відрізав Дерек. – Вона приходила поговорити.

                - Про що? – детектив відчував, що з цього чоловіка слова доведеться витягати кліщами.

                - Про давно минулі дні. – Клейтон засміявся. – Давно минулі дні, так. Сюжет хотіла зробити. Не встигла.

                Малкольм слухав його, відмічаючи дивну манеру розмовляти, схожу на ту, що мав його попередній співрозмовник. Різкі, ніби обрубані речення. Холодний тон. Щось спільне було в цих двох чоловіків: старшого і молодшого. І вони обидва однаково бісили детектива.

                - Сюжет про ворожнечу Фішборнів і Монінгів? – відсторонено поцікавився Малкольм. – Інформатор Аннет переслав мені документи, які до цього відправив їй. Там вказано, що ви і Біллі-старший були суперниками за руку і серце Сари Фішборн…

                - Щоб там знав той інформатор! – сердито відрізав Клейтон. – То вже в минулому! Я і забув, та вона нагадала.

                - Неприємні спогади? – детектив з розуміння кивнув. – Буває…

                - Я знаю, до чого ви хилите. – ще хрипкіше прогарчав Клейтон, схиляючись над столом, що розділяв його і Малкольма. – Думаєте, то я зробив? Дідька лисого! Не чіпав я ту дівку! Що вам ото зробити, аби ви повірили?!

                - Тест ДНК? – Малкольм вишкірився, ніби акула. – Якщо хочете підтвердити, що ви тут ні до чого – здайте тест ДНК.

                Клейтон з цікавістю поглянув на детектива. Було помітно, що він щось обдумує, зважує. Але він кивнув, погоджуючись на умови.

                - Треба десь їхати? – запитав він.

                - Навіщо? – Малкольм покликав помічника. – Юджине! Містер Клейтон готовий здати зразок ДНК. Подай, будь ласка, набір для зразків ДНК і бланк згоди. Ви за останню годину курили? Чи, може, щось їли чи пили?

                - Ні, я сидів тут, нікуди не виходив. – пробурчав Клейтон, з цікавістю спостерігаючи за тим, як Юждин розпаковує приладдя для забору зразків. – І що треба робити?

                Юджин вдягнув рукавички. Хлопець аж світився від відчуття власної вагомості і Малкольм не заважав молодому поліцейському насолодитися моментом.

                - Зараз я візьму мазок з ротової порожни. – Юджин трохи нервував, але був переповнений ентузіазмом. – Відкрийте рота, сер, це займе лише хвилинку.

                Клейтон покірно виконав прохання поліцейсько, поглядаючи то на нього, то на Малкольма. Він терпляче сидів протягом усієї процедури, і коли Юджин брав зразок першим аплікатором, і коли витягнув другий.

                - Гидота! – сердито прокоментував він, коли Юджин закінчив з забором зразків і чекав, доки підсохнуть аплікатори.

                - Давай допоможу. – Малкольм закотив очі, коли Юджин невпевнено озирнувся, не розуміючи, як саме він має відкрити конверт для зразків, якщо в кожній руці тримає по аплікатору. – Ти молодець, тільки наступного разу візьми щось, аби покласти зразки.

                - Вперше? – Клейтон зі співчуттям поглянув на Юджина. – Нічого, звикнеш.

                - Дякую, сер. – зашарівся молодий поліцейський, помістив аплікатори в конверт, який йому відкрив Малкольм, і зітхнув. – Здається, це все.

                - Лишився підпис. – Малкольм простягнув Клейтону бланк. – І підписати конверт. Все, можеш передати до лабораторії. В поліетилен конверт не клади! – гукнув навздогін, коли Юджин жваво покинув кабінет.

                - Молодь! – зітхнув Клейтон, проводжаючи поліцейського поглядом.

                - Молодь. – погодився Малкольм. – Дякую за співпрацю, містере Клейтон.

                - А ви ніби нормальний. – раптом посміхнувся той. – Всі б такі були.

                - Це моя робота. – не знаючи, що відповісти на цей несподіваний комплімент, посміхнувся Малкольм. – Якщо в мене будуть питання…

                - Думаю, ви знаєте мою адресу!

                Клейтон підвівся, простягнув руку. Малкольм дочекався, доки за ним зачиняться двері, і сповз по спинці крісла. Голова гуділа нещадно. Він втомлено поглянув на купу паперів, на годинник. Зітхнув, і вирішив, що з нього досить на сьогодні, тим більше, що сонце вже хилилося до горизонту, і робочий день давно скінчився. А значить він має повне право нарешті подбати і про себе.

                До своєї квартири він дістався вже поночі. Вікна в будинках світилися рівним і теплим світлом, вуличні ліхтарі висвітлювати тротуари. Малкольм піднявся сходами нагору, відкрив двері… Запах чужого парфуму вдарив у ніздрі.

                Хтось був в квартирі. Малкольм вихопив пістолет, насторожено вслухаючись в тишу. Він стояв нерухомо, намагаючись вловити присутність когось стороннього, та крім нього в квартирі нікого не було. Той, хто був тут, вже пішов, лишивши по собі легкий аромат магнолії і ванілі.

                Нічого не зникло. Всі речі лежали на своїх місцях. Але в квартирі хтось був. І цей хтось відкрив двері ключем – жодного сліду на замку, жодної подряпини чи зазубрини Малкольм не знайшов, хоча шукав дуже пильно і прискіпливо.