Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Біллі Монінг-молодший сидів навпроти Малкольма і свердлив його важким, сердитим поглядом.

                Якби детективу платили щоразу, коли хтось таким чином висловлював своє невдоволення його діями, він би вже давно став мільйонером і відпочивав би на віллі в Каліфорнії, попиваючи коктейль на пляжі. Але єдиною «платою» за таку реакцію на те, що було частиною його обов’язків, була мігрень.

                От і зараз Малкольм відчував, як в скроні повільно і методично провертається розпечене свердло, на яке потихеньку намотується його мозок. Але роки практики навчили його ігнорувати цей біль, тому він тримав спокійний вираз на своєму обличчі, і лише міцно стиснуті тонкі губи сигналізували тим, хто знав детектива, що він дуже сильно роздратований, і йому краще не казати слів упоперек.

                Та Біллі Малкольма не знав. Тому пориваввся щось там висловити, але сам себе обсмикував до того, як слова обурення зривалися з його губ. Схоже, сержант Блек встиг повідомити хлопцеві, що його викликали в якості свідка.

                Сержант теж тут був, теж зиркав на детектива. Він виглядав обуреним не менше за Біллі Монінга, але куди краще маскував своє невдоволення. Втім, Малкольму було байдуже що на першого, що на другого. Він просто хотів чимшвидше закінчити роботу і дістатися до квартири.

                - Отже, Біллі. – Малкольм перервав тишу, що панувала в кабінеті. – Поясни, чому ти уникав зустрічі?

                - Я не уникав. – пробасив Біллі. – Я був зайнятий. Це інше.

                Він говорив різко, ніби рубав слова. Він увесь був різкий, ніби висічений із каменю. Різкі, майже грубі риси обличчя, насуплені брови, тонкі губи. Втім, він був доволі привабливим, і мав певний грубуватий шарм. Його можна би було навіть назвати красивим, майже як молодого Клінта Іствуда. От тільки він був надміру похмурим і підкреслено грубим, наче пишався цим.

                Малкольм стримав посмішку. Колись і він теж намагався додати собі ваги такою викличною поведінкою, таким само напускним цинізмом в очах. Та ті часи давно минули. Нині цинізм був щирим, а виклик… Часом доводилося навмисне бісити людей, аби витрусити з них правду.

                - А мені здалося, що ти ховався. Ти ховався, Біллі? – Малкольм вишкірився в слабкій подобі посмішки. – Маєш, що сказати по справі вбивства? Чи нехай матінка віддувається за вас двох?

                - Не чіпайте матір! – Біллі піймався на гачок, обурено скинувся на стільці. – Вона ні до чого, вона була і поїхала!

                - А ти, виходить, повернувся до квартири Аннет? – зацікавлено уточнив Малкольм.

                - Нікуди я не повертався! – пробурчав Біллі. – Я лишився, полагодив стояк і поїхав. Все, кінець історії.

                - І як швидко ти поїхав?

                - Швидко. – не задумуючись, відповів Біллі. – Вона гостя чекала, тому я не затримувався.

                - О котрій ти поїхав? – Малкольм зазирнув у свої записи.

                - Та десь… За годину десь вправився і поїхав. Я не дивився на годинник. – Біллі замислився. – Додому приїхав якраз коли новини почалися. Я чув заставку новин о шостій. Батько дивився у вітальні.

                - Про що розповідали? – спитав Малкольм.

                - Батько дивився. – повторив Біллі. – Я на кухню пішов. Купив по дорозі тістечок. Мама любить. – ніби це пояснювало все.

                - А де купив? – Малкольм підпер підборіддя рукою. Голова тріщала неймовірно, і він хотів посоріше здихатися цього хлопця. – Може, є чек?

                - Чека нема. Я викидаю їх. – відрізав Біллі. – Я на заправці купляв.

                - Там є камери. – втрутився Блек. – Я перевірю записи.

                - Годиться. – кивнув Малкольм. – Давай, Біллі, згадуй. Може, анкет щось казала, поки ти стояк лагодив?

                - Тільки що чекає гостя. – знизав плечима Біллі. – Він їй подзвонив, як ми приїхали з мамою. Вони домовилися про зустріч, і потім вона йому ще дзвонила, коли я лагодив воду…

                - Ім’я називала цього гостя? – Малкольм вже змирився, що Біллі – не той, хто йому потрібен.

                - Ні. – похитав головою хлопець. – Тільки «любий». Мабуть, то її бойфренд… вона сюсюкалась із ним тихенько.

                - Дякую, Біллі. – Малкольм посміхнувся через силу. В очах аж темніло від болю. – Оце треба було ховатися? Хвилинна ж розмова!

                - Я не ховався. – Біллі знов насупився, стиснув губи. – Я був зайнятий. Це…

                - Так-так, це інше, я пам’ятаю. – Малкольм махнув рукою. – Гаразд. Якщо що – я тебе викличу знову. Ти можеш бути вільним.

                Біллі попрощався і пішов. Малкольм провів його втомленим поглядом. Від болю аж в очх темніло, і він був би щиро радий, якби Блек сказав, що Дерека Клейтона вони так і не знайшли. Але сержант запросив до кабінету чоловіка років під шістдесят, з сивим, майже білосніжним, волоссям і в темних окулярах.

                - Дерек Клейтон. – представив його Блек і криво посміхнувся. – Я потрібен ще?

                - Ні. – Малкольм похитав головою, відчуваючи, як біль посилюєтьсяя. – Перевірте записи із заправки. Не будемо затягувати це. Потім наберіть мене, скажете, о котрій хлопець купував тістечка. І на сьогодні все.

                - Добре. – Блек уважно подивився на детектива. – Там Юджин за дверима. Якщо що…

                - Так, добре. – Малкольм не мав сил сперечатися, тому перевів погляд на Дерека Клейтона, що сидів перед ним. – Отож, сер. Ви тут.

                - Як ви й хотли, детективе. – голос Клейтона був низьким і хриплуватим, ніби в його горлі застрягло щось, що деренчало від кожного звуку, що видавали його зв’язки. – Навіщо я вам?

                - Ще не знаю – Малкольм втомлено зітхнув. – Вбито жінку, яка шукала інформацію про вас.