Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                - Сер, я не витріщаюся, я милуюся. – нарешті промовив Адам, помітивши, що Малкольм поглядає на нього. – Моя дружина теж чекає дитину, я вже казав. І зараз я не можу спокійно дивитися на вагітних жінок – вони нагадують її і я просто… Милуюся…

                - Він милується, бос! – Ерін  не без задоволення прийняла цей комплімент. – Видихни. Тим більше, мені це лестить. – вона з ніжністю провела рукою по животу.

                - Видихаю. – ледь помітна посмішка торкнулася губ Малкольма. – Отже, Адаме… Аннет… Ви дружили?

                - З нею всі дружили. – вагомо підкреслив Адам. – А як інакше? Вона була просто ходячим втіленням визначення «комфортне спілкування». До кожного могла знайти підхід, для кожного мала добре слово. Я вже казав, що саме вона познайомила мене з моєю дружиною. Це було три роки тому. Вона тоді зустрічалася з братом моєї Дженні. Знаєте. – Адам раптом посміхнувся. – Вона навіть з колишнім примудрилася лишитися друзями. Уявляєте?

                Малкольм не уявляв, але не хотів про це говорити. Він необхідності відповідати його врятував дзвінок Дебори.

                - Є результат. – швидко проговорила вона. – Адам Фінлі – не батько дитини Аннет. І не вбивця – я перевірила це також.

                Малкольм, внутрішньо посміхнувшись, відклав телефон. Дебора потішила його – чомусь детективу не хотілося, аби Адам був причетним до вбивства. Можливо, причиною було те, що Фінлі так ніжно і турботливо ставився до Ерін? Хто знає. Та дзвінок судмедекспертки лишав відкритим обидва питання: хто вбивця і хто батько?

                - Адаме, ваша правда доведене. – з легкою посмішкою сказав Малкольм. – Приношу сввої вибачення…

                - Це ваша робота, сер. – з розумінням відповів Фінлі. – Я можу йти?

                - Ми попросимо вас ще трішки затриматися, – посміхнуласяя Ерін. – Лише кілька питаня про Аннет. Можливо, ви щось знаєте…

                - Не думаю, мем. – Адам важко зітхнув. – Усі ці дні я думаю про це, згадую, чи було щось не так… І нічого, порожнеча в голові…

                - Лілі Мейнсфілд теж так говорила. – вклинився Малкольм. – А потім пригадала, що за Аннет стежив хтось.

                - А, той божевільний фанат. – кивнув Адам. – Так, я знаю про цього дивака. Він закоханий в Аннет вже років зо два. Спочатку писав на студію. Листи, уявляєте? Справжні, паперові. Мабуть, ще лишилися в нашому музеї ганьби. – помітивши здивовані погляди детектива і Ерін, він пояснив. – У нас є кімната на студії, щось ніби як склад. Ми туди складаємо різні пам’ятні штуки, які знаменують нашу ганьбу. Там навіть є сорокарічний бургер в вакуумній упаковці, який наш журналіст впустив на сукню Гілларі Клінтон, і туфля Тейлор Свіфт. Там така історія…

                Адам тихо засміявся, ніби пригадав щось дуже смішне, але дуже ганебне для себе. Відкашлявся, повертаючись до теми розмови.

                - Ну і листи фанатів там теж є. Не всі, лише ті, де згадується про нашу ганьбу. Так от, один із тих листів був про те, як Аннет облажалася. Вона сама вимагала віднести той лист в музей ганьби. Якщо хочете, я пошукаю…

                - Звісно, хочемо! – Ерін лагідно посміхнулася, ніби хотіла підбадьорити Адама. – А ви ще щось пригадуєте про цього невідомого?

                - Він зник досить швидко. А десь пів року тому Аннет сказала, що він знову з’явився. Ми посміялися з цього і на тому все.

                - Ви його бачили?

                - Ні, і імені не знаю. Можливо, на листі є якісь відомості… Конверт би знайти… - задумливо зітхнув Адам.

                - Гаразд, про фаната поговоримо, коли найдемо лист. А що відносно її роботи? Джиммі казав, що Аннет робила сюжет про родину Монінгів і їхню ворожнечу із Фішборнами, навіть в Девівлс-Крік для цього переїхала… - пригадав Малкольм.

                - Я не знаю про це. Але вона колись казала, що там цікава історія з тими Монтеккі і Капулетті місцевого розливу. – відповів Адам. – О, згадав! Один раз вона просила мене знайти дані про якогось Дерека Клейтона. Сказала, це має відношення до її розслідування.

                - Ви знайшли? – зацікавлено уточнив Малкольм.

                - Звісно! – не без гордості, відповів Адам. – Знайшов і відправив їй на електронну пошту. Це десь місяць тому було…

                - У вас збереглася інформація? – запитала Ерін.

                - Так, звісно. Я перешлю вам, якщо дасте адресу своєї пошти…

                Ерін відкрила на смартфоні свою пошту, те саме зробив і Адам. Малкольм чекав, доки журналіст відправить його помічниці дані, які шукав для Аннет, і обдумував свої подальші питання. Було щось, що тривожило його, але думка вислизала, ніби вугор з рук невезучого рибалки.

                - Адаме, в квартирі Аннет щось шукали. – запитав детектив, нарешті усвідомивши, що саме його тривожило. – Перевернули все, але гаманець лишився на місці. Як і золоті прикраси та техніка. Скажіть, ви маєте ідеї, що саме могли шукати?

                Адам замислився, тримаючи смартфон в руках. Малкольм міг побитися об заклад – він згадує щось важливе. Згадує і зважує кожне слово.

                - Сер, в квартирі були блокноти? – нарешті запитав Адам.

                - Блокноти?

                - Так, блокноти. Зошити. Можливо, окремі аркуші паперу?

                Малкольм і Ерін перезирнулися, і помічниця одразу почала перевіряти папери перед собою. Малкольм знав – на одному з аркушів справи був повний перелік того, що було в квартирі жертви.

                - Ні. – нарешті відрізала Ерін. – Жодного зошита, блокнота чи теки з паперами не було. Як і жодного фізичного носія інформації. Флешки! – пояснила вона, піймавши погляд Малкольма. – Флешок теж не було. Лише ноутбук і телефон. Обидва відформатовані.

                - Значить, шукали всі її напрацювання, сер. – впевнено відрізав Адам. – Аннет роздруковувала усе, вона любила працювати з паперами. Їй було так зручно. Це її метод, сер. Блокноти, зошити, аркуші. Вона тримала інформацію на папері, сер.