Випадковий свідок - Мерайя Д Рок

                Адама Фінлі він знайшов миттєво.

                Малкольм прибув на студію Дакота Дейлі Ньюз якраз в той момент, як в прямий ефір виходили шестигодинні новини. На студії було жваво, але тихо. Адам Фінлі був за столом диктора – заміняв постійного ведучого. Привабливий молодик з красивою шкірою кольору молочного шоколаду – як і сказала Лілі Мейнсфілд. Він добре тримався в кадрі, ніяк не виказуючи того, що, можливо, втратив кохану жінку. Лише чорний траурний костюм і така ж чорна стрічка, приколота на грудях, натякали, що сталося дещо жахливе.

                Втім, усі співробітники каналу виглядали так само, і у всіх на грудях була приколота чорна стрічка. Схоже, Кертіс Мілліган не збрехав, коли казав, що Аннет любили всі.

                Малкольм терпляче чекав, доки закінчиться випуск новин, і Адам Фінлі попрощається з глядачами.

                - З вами був Адам Фінлі. – нарешті промовив хлопець. – Лишайтеся з нами і бережіть себе.

                Оператор за камерою підняв вгору руку. Завмер на мить і різко її опустив. І одразу заговорили усі і водночас.

                - Адаме, ти тримався пречудово! – перегукуючи шум, повідомив оператор.

                Малкольм зрозумів, що випуск закінчився, і він може підійти до Адама, який саме звільнився від мікрофону і встав з-за столу.

                - Джексон Малкольм, детектив. – представився він, простягуючи руку для привітання. – Розслідую вбивство вашої колеги…

                - Я знаю. – поза кадром голос Адама звучав інакше, набагато вище і з легким акцентом. – Бачив вас, коли ви говорили з Джиммі. Скажіть… Є якість зрушення?

                - Саме про це я і хотів поговорити. – Малкольм віртуозно відвів Адама в бік від його колег, так, що той навіть і не помітив, як вони вдвох покинули студію і опинилися в коридорі. – Ми рухаємося в нашому розслідуванні, і я буквально щойно повернувся з Фарго.

                - Ви бачилися з мамою Аннет. – Адам кивнув. – Як вона? Коли ми були, вона трималася, але я чув, що вона плакала, коли зачинила за нами двері…

                - Тримається. – Малкольм зітхнув. – Я говорив з нею, але не зміг повідомити, що Аннет чекала дитину, хоча розтин це показав.

                - Аннет була вагітною? – скинувся Адам, різко спинившись, ніби наштовхнувся на невидиму стіну. – Як?

                - Ну, вагітність наступає лише після конкретних дій, тому це навряд чи була випадковість… - Малкольм повернувся до Адама і зазирнув в його очі. – А вона вам не сказала?

                Адам виглядав спантеличено, і Малкольм намагався зрозуміти, що саме він бачить на обличчі цього молодого чоловіка. Здивування від почутого? Чи цей розпач, що відобразився в темних, ніби перестиглі вишні, глибоких очах – це біль чоловіка, який втратив не лише кохану жінку, а й дитину?

                - Ви не знали, що вона вагітна? – повторив своє питання детектив, і Адам, нарешті, опанував себе, ніби голос Малкольма збив з нього заціпеніння.

                - Ні, не знав… Це жахливо! Вбивця… він вбив двох в одну ніч?! Це просто… монстр…

                Раптова думка відбилася в його погляді, і Адам уважно подивився на Малкольма.

                - Стоп! Чому ви питаєте, чи Аннет говорила мені про вагітність? Чому вона мала про це говорити мені?

                Малкольм чекав цього питання. Він не зводив очей з обличчя хлопця, навіть не мигав, аби не пропустити жодної зміни емоцій.

                - Можливо, тому що це була ваша дитина? – він посміхнувся, помітивши спантеличення Адама. – Я говорив з Лілі. Вона сказала, що Аннет відчувала до вас симпатію. Судячи з того горя, яке ви демонструєте – ця симпатія була взаємною.

                Адам розсміявся. Голосно, майже істерично. Це був не той сміх, який лунає коли людині весело і радісно. Ні, це був сміх, яким маскують невимовний біль, аби хтось чужий не зумів використати його проти людини, що ледве тримається. Яку цей біль підкосив – не підвестися. І навіть просто вдихнути – вже подвиг.

                - Ви не так зрозуміли, детективе. – надламаним, лунким голосом промовив Адам. – Ми з Аннет не були парою. Ми були друзями, детективе, близькими друзями. Аннет познайомила мене з моєю дружиною. – він підняв вгору ліву руку, і Малкольм побачив слід від обручки на підмізинному пальці хлопця. – Я не ношу її зараз, бо схуд за останній рік і вона у ювеліра для зменшення розміру. Сер, Аннет не була вагітною від мене. Моя дружина вагітна від мене, і Аннет мала стати хрещеною нашого ще ненародженого сина.

                Це було несподівано. Малкольм завмер, обдумуючи свій подальший хід. Адам виглядав, як людина, що говорить правду. Але хороший детектив не може дозволити собі розкоші довіряти людині на слово.

                Схоже, його думки відбилися на обличчі, тому що Адам раптом миттєво зібрався з силами, вгамував себе і рішуче заявив:

                - Я готовий це довести. Кажіть, що саме потрібно від мене, аби можна було підтвердити мої слова. Тест ДНК покаже, що я говорю правду, і я готовий просто зараз його пройти.

                - Ви зекономили мені купу часу і нервів. – чесно повідомив Малкольм. – Гаразд, поїдемо в управління, якщо ви не проти? Раніше зробимо…

                - Раніше я буду вільним. – з розумінням погодився Адам, прямуючи до виходу із студії. – Я розумію, сер. Це дуже довго? Я маю попередити дружину, якщо доведеться затриматися…

                ***

                Малкольм, Адам Фінлі і Ерін Фламмер сиділи в кабінеті переговорів в управлінні.

                Адам непомітно поглядав на Ерін, її живіт і те, як вона старанно вдає, що нічого не відбувається. Малкольм же чекав результату експрес-тесту з лабораторії. Він не сумнівався, що адам говорить правду: людина, що бреше, не буде так спокійно сидіти і витріщатися на вагітну жінку.