Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Я втратила чоловіка і батька в один день.

Ноги підкосилися і якби не Фредо та Альба, що підхопили мене під лікті, я осіла б на підлогу.

Білий Кат повісив голови моїх батьків, чоловіка та ще кількох вельмож на списи й встромив посеред поля бою.

Я не відчувала себе настільки безпорадною і спустошеною ніколи в житті. Немов світ розпався на шматки. Війна раптом перестала здаватися чимось далеким і чужорідним, вона наздогнала мене в один жахливий стрибок і ривком вирвала частину мого лише налагодженого життя.

Першу доби після почутої новини я не пам'ятаю. Здається, мене відвели до моїх покоїв. Альба, начебто намагалася зі мною говорити. Потім чула (чи примарилося?) тихе рюмсання Коррадо поряд.

Прокинулася тільки коли наступного дня Назаріо Бруно, сидячи навпроти мене і зневірившись мене дозватись, вліпив мені дзвінкий ляпас. Я декілька разів моргнула і зрозуміла, що писклявий звук, який зазвучав одразу за ударом, був зойком Альби. Служниця кинулася до мене, заглядаючи в обличчя.

- Дякую, - хрипко видихнула я, зосереджуючи погляд на констеблеві. Він виглядав стурбованим.

- Вибачте, леді, але ви нам потрібні.

– Я? Я тепер ніхто... - я навіть сама здивувалася як холодно звучав мій голос.

- Ви все ще герцогиня Валуа. Столиця ще не впала, король наказав готуватися до оборони. І... можливо, королівська родина приїде до Вомон-ле-Тіссен, якщо армії доведеться відступати й надалі. У воєнний час вас ніхто не стане ні видавати заміж, ні виганяти в храм. Зберіться, леді Сандра.

- У воєнний час, - луною прошепотіла я. Ще одна відстрочка. Я мала намір насолодитися свободою дій, поки не повернеться Клемент. А тепер... До кінця війни.

- Тепер я можу увійти до кабінету герцога?

- Тепер нема кому вам забороняти. Ви вільні чинити як вважаєте за потрібне.

Я кивнула, хоча довгоочікувана фраза не принесла мені ні полегшення, ні тим більше радості.

- Альба, допоможи мені привести себе до ладу, - попросила я. Констебль, вклонившись, полишив мої кімнати. А покоївка, притримуючи за лікоть, повела у ванну.

- Ми не покинемо вас, леді, - шепотіла дівчина. - Назаріо розумний, він знайде спосіб лишити титул за вами. Той самий Коррадо. Адже він рідний син герцога...

Вона говорила монотонно, вводячи у своєрідний транс, коли знімала з мене сукню, сорочку і розплітала зачіску.

Занурюючись у теплу воду, я облизнула пересохлі губи й видала короткий істеричний смішок:

- А я тепер на правах васала можу примусово одружити вас.

Назаріо увійшов до кабінету разом зі мною. Це була простора кімната, дорого обставлена ​​гарними меблями з темного дерева. Прекрасна робота майстрів виднілася у хитромудрих поручнях крісел, вигадливих ніжках диванчиків, у книжкових полицях, оформлених у вигляді дерева, що пустило по стіні гілки-полиці.

Я підійшла до масивного письмового столу. На ньому панував бардак: папери, книги, карти, фоліанти. Перевернута чорнильниця і зіпсовані листи, повний вміст яких назавжди було втрачено за чорнилом, що витекло.

Печатки та кілька перснів теж лежали на столі. Герцог явно збирався поспіхом.

Обійшовши стіл, я обережно опустилася в крісло.

Назаріо мовчки спостерігав за тим, як я почала переглядати папери й сортувати їх за призначенням. Прохання від управителів містами, листи від аристократів, королівські накази.

– Що це за податок? - я приголомшено підвела голову на Назаріо.

- На поминки герцогських дружин, - незворушно відповів констебль.

- Кожен квартал? Скасуйте. Герцог досить сумував. А я не збираюся поминати його дружин.

- Слухаюсь.

– А це що за указ? - В мені визрівала злість. Назаріо залишався спокійним:

- Право першої ночі.

- Його ж скасовували у Валуа?!

– Чотири роки тому герцог відновив право. Він вибірково приймав наречених.

- Скасувати, - я відвернулася, приховуючи відразу, що спотворила моє обличчя.

Кілька днів я витратила тільки на те, щоб розібрати справи, що накопичилися ще до початку війни, написати відповіді управителям за допомогою Назаріо і розіслати гінців.

Потім настав час справ, що навалилися зараз.

Я стояла біля вікна і задумливо дивилася на обрій.

- Звільніть казарми.

– Що? - Назаріо здивовано глянув на мене. Я не стала обертатися:

- Солдат у Вомон-ле-Тіссен залишилося мало. Розселіть їх із казарм. На опалення приміщень витрачається дуже багато дров. До того ж освітлення. Та й... маю відчуття, що казарми нам можуть знадобитися для іншого.

Констебль не став уточнювати навіщо, але виконав мій указ.

Цього ж тижня за герцогським указом Назаріо Бруно та Альбу оголосили чоловіком та дружиною. Покоївка нарешті змогла переїхати до кімнат улюбленого чоловіка. Вона офіційно стала керувати усією прислугою палацу.

Мені показали й таємні ходи, які справді пронизували весь замок. Їхня схема зберігалася в кабінеті, в схованці. Альба, Назаріо та старша прислуга їх знали напам'ять. Почали вчити й мене.

Бертолдо виявився досить обізнаним у не тільки в точних науках, а й в історії королівств. Зі своїми винаходами він мріяв поїхати до Мілаїри, але все ніяк не наважувався, хоча вивчив їхню культуру та закони.

Тут він і знадобився мені. Разом ми вичитували трактати та документи сусіднього королівства. Одного разу винахідник вигукнув:

- Ось воно, Ваша Світлість! Герцогиня за мілаїрськими законами може залишатися вдовою від двох місяців до року, і поки вона сама не зніме жалобу жоден чоловік не може запропонувати їй стати його дружиною.

- До року? - я задумливо постукала себе нігтиком по кінчику носа. – А після цього? Повинна вийти заміж?

- На жаль, скоріш за все так. Або ж, якщо в неї є син, то вона може залишатися і вдовою як регент, поки дитина не досягне повноліття. У Мілаїрі воно настає в шістнадцять.

- Добре, Бертолдо. Спасибі. Якщо буде ще інформація...

- Ви думаєте, що...

- Я хочу бути готовою до будь-якого фіналу, - не обертаючись, відповіла я. Хоча шосте почуття мишкою гризло мене зсередини підказуючи, що так, я думаю саме те, що побоявся вимовити Бертолдо. Винахідник багато років хотів виїхати в Мілаїру, але судячи з усього вона прибуде до нього сама.