Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Армія Білого Кату швидко та невблаганно наближалася до столиці. Я зі страхом чекала звісток. Щоразу, коли у ворота заїжджав гонець, я зривалася з місця і мчала в хол. Кожна доповідь була гіршою за попередню: армія Мілаїри захопила Кроум; армія переправилася через річку Трасту; страчено чотирьох графів і двох маркізів.

Білий Кат поставив за мету підім'яти під себе Ольдовію, не залишити в живих жодного аристократа, який бачив його в полоні. Він брав міста, розраховані на довгі облоги лише за тиждень.

Останні вісті говорили про те, що деякі фортеці вважали за краще здаватися без бою, якщо управителі малодушно тікали з них, залишаючи жителів.

Мені було страшно. Я почала погано спати, а коли вдавалося вночі забутися на пару годин, я прокидалася від кошмарів.

Мене лякала доля Валуа та всієї Ольдовії. Що зробить із нами Торгнір Гунар? Як обійдеться з жителями замку Асгейр Гунар?

Назаріо Бруно готувався до довгої облоги. Вдень та вночі велися роботи зі зміцнення стін та зведення додаткових барикад. Я бачила, з якими почервонілими очима приходить вранці Альба. Теж не спить ночами та плаче. Почуття небезпеки, що насувається, не залишало жителів північних земель.

Цього разу гінця не було надто довго. Наближалася осінь.

Я сиділа в кімнаті Коррадо на підвіконні й крутила в руках флейту. Хлопчик малював поряд. В останні тижні в його малюнках було дуже багато чорних фарб та грозових хмар.

Тінь на обрії я навіть не побачила, відчула. Зірвалася з місця і кинулася в коридор, злякавши пасинка.

- Назаріо! - кричала я, не думаючи про те, що герцогині не личить так поводитися.

Констебль вибіг з кабінету і кинувся за мною. Я спустилася до холу. Підняла спідниці й побігла далі, на подвір'я, на ходу скомандувавши сторожі відчиняти ворота.

Кінь подорожнього впав за кілька верст до воріт, і я б кинулася до нього, якби Назаріо не схопив мене за руку.

- Це не гонець, - холодно сказав він, відсуваючи мене собі за спину.

Я придивилася до чоловіка, якого підіймали стражники й з завмиранням серця зрозуміла, що він одягнений у військову форму Ольдовії. Це був воєначальник, але я ніяк не могла його впізнати.

Виснаженого чоловіка підвели до нас. Він весь був у дорожній пилюці. Вона покривала не тільки його одяг, а й темне волосся та коротку бороду.

- Води, - все, що він зміг прохрипіти. А я з жахом зрозуміла, що пляма на його боці, яку я прийняла за бруд – сліди крові. Чоловік був поранений.

- Носи сюди! – крикнула я. Слуги поспішили виконати мій наказ.

- Мене звуть Даріо де Шальє, - сказав прибулець, напившись. - Столиця пала... Король і його сім'я страчені. Ольдовія програла війну.

І він знепритомнів.

Сон.

Страшний сон.

Я не могла нічим більше пояснити те, що зараз відбувалося довкола.

Столиця пала. І голова короля тепер прикрашала головну браму палацу монарха.

Маркіз Даріо де Шальє, занурившись у непритомність, не виходив із неї три дні. Він метався в маренні, щось бурмотів. Я була присутня коли йому обробляли рану. З плеча витягли наконечник стріли, плоть зашили.

Лише на четверту добу в покої Коррадо, куди я вже звично приносила книги та читала після роботи в кабінеті, вбігла Альба:

- Отямився. Де Шальє прийшов до тями.

Ми швидше вирушили до нього.

- Міледі, - прохрипів він, побачивши мене. У сіро-зелених очах спалахнув нездоровий вогник. - Прошу вас.

- Про що? - я підійшла ближче до ліжка, на якому лежав перебинтований і відмитий чоловік.

- Аудієнції. Сам на сам.

Здивувавшись, я подивилася на похмурого Бруно. Він, підібгавши губи, перевів погляд з маркіза на мене. Перечити прямо він начебто не міг, маркіз був старший його за титулом і військовим званням. Перед нами лежав підполковник армії Ольдовії. Зітхнувши, я кивнула всім, щоб лишили нас. Зеленоокий погляд Назаріо багатозначно затримався на мені довше, ніж варто, але й констебль вийшов, нещільно прикривши за собою двері.

- Що ви хотіли сказати, Даріо?

- Все, - сухо відповів він. - Армія Білого Кату рухається сюди, на північ.

Моє серце впало в п'яти й заколотило з такою силою, що я ледве встояла на ногах. Закусивши губу зсередини, я зчепила руки перед собою та продовжила слухати з непроникним обличчям.

– Королівська родина намагалася втекти. Але нас зрадив хтось зі своїх. Їх зловили буквально за кілька годин їзди від столиці та повернули назад. Особисто Асгейр своїм мечем відтяв голову Його Величності. Усі, хто не встиг втекти з міста, були страчені.

- А мешканці? - Холодіючи, запитала я. Даріо моргнув і перевів на мене здивований погляд.

- Мешканці? Містяни? Вони його не цікавлять, якщо не несуть небезпеки.

Я зненацька відчула полегшення. А маркіз, відвернувшись, продовжив:

- Мені вдалося втекти, як і Оттавіо...

– Що? - Здивувалася я, навіть відступивши на крок назад. Адже генерал був у столиці. Він же не міг кинути королівське подружжя і поїхати раніше? А після цієї думки прийшла інша, від якої холодом мене пронизало зсередини. Я заговорила, вириваючи кожне слово з грудей із боєм: — Куди біг Оттавіо де Фіцваль?

Даріо де Шальє обернувся до мене, слабо посміхнувся, ніби просив вибачення, і я відчула, що готова розплакатися від безсилля.

- У Валуа.

Я зробила рефлекторно ще один крок назад.

Вже всі чудово розуміли, що Білий Кат не зупиниться, доки не наздожене свого кривдника. А головнокомандувач, судячи з усього, не дуже горів бажанням потрапляти до рук охопленого жагою помсти маршалу.

- Але він не з'явився у Вомон-ле-Тіссен, - невпевнено сказала я, розгублено озирнувшись, наче чоловік міг причаїтися десь за гобеленом. - Куди подався герцог? Ви знаєте, Даріо?

- Я думав, що сюди, - розчаровано видихнув чоловік. - Тому й сам гнав коня у ваші володіння. Але вже зрозумів, що герцог де Фіцваль не тут... Мені не відомо куди він подівся.

- Але... Асгейр Гунар упевнений, що Оттавіо сховався у Вомон-ле-Тіссен?