Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

- Так. Армія рухається сюди, і незабаром вона буде під стінами замку. Прошу вас, леді, допоможіть.

– Вам? - я раптом відчула огиду до цієї людини. Тільки дивом моє обличчя не спотворилося у зневажливому виразі. - Ваші землі захоплені, ваша армія розбита. Чим я можу допомогти?

- Сховайте мене від Білого Кату, - тихо видихнув він і на його обличчі майнув непідробний страх. Він швидко продовжив: - До мене доходили чутки про вашу доброту. Допоможіть мені втекти від Асгейра, не видавайте йому. Адже я приніс вам вісті. Розкажу все, що хочете знати!

- Чому б вам не здатися добровільно? – пирхнула я. Даріо зізнався:

- Маріо де Монтанарі намагався здатися і пропонував присягнути Гунарам. Вони дізналися в нього все, що хотіли та четвертували.

Я судомно зітхнула і відвернулася до вікна. У руках я стискала тканину спідниці. Потім запитала:

- Хто знає вас в обличчя?

- Асгейр та його помічник Фолкор - точно, - поспішно видав чоловік, дивлячись на мене з надією. Я міркувала:

- На що ви готові піти, щоби вижити?

- На все, - не замислюючись, промовив Даріо. Я з цікавістю подивилася на маркіза:

- Навіть позбутися обличчя?

Він закрив лише відкритого для відповіді рота, пошукав щось по кімнаті очима, а потім стиснув кулаки й кивнув:

- Готовий.

Я сумно посміхнулася і запропонувала йому своє бачення порятунку. Де Шальє з радістю вхопився за пропонований мною шанс.

Ідучи коридором на зустріч з Бертолдо, я роздумувала про те, наскільки сильно Білий Кат залякав людей, що вони готові на все, аби він просто пройшов повз. І чи це пов'язано з третім принцом Мілаїри чи скоріше з внутрішнім боягузтвом захисників Ольдовії.

Бертолдо з цікавістю узявся за виконання мого наказу. За добу була виготовлена ​​отрута, яку принесли в кімнату Даріо і, змочивши в ній ганчірку, поклали на обличчя.

Я замкнулася у бібліотеці на той час, але Альба розповідала, що маркіз кричав на весь поверх. Благо це тривало лише кілька хвилин.

Коли я побачила Даріо де Шальє наступного разу, я пройшла повз, машинально кивнувши прислузі. А за кілька кроків зупинилася й обернулася.

- Даріо? - Недовірливо запитала я.

- Так, леді, - засміявся він.

Маркіз був одягнений у звичайний селянський одяг, який йому був трохи завеликий. Від його волосся та бороди не залишилося й сліду. Одна сторона його обличчя зморщилася і вкрилася нерівною рожевою шкірою, як від опіку. Я думала, що де Шальє виглядатиме набагато гірше, але... він виглядав ніяк. Робітник, яких багато. Бертолдо впорався із завданням на відмінно. Обличчя чоловіка не стало потворним настільки, щоб привертати зайву увагу. Але й, не вдивляючись у нього впритул, упізнати колишнього підполковника було також надто складно.

Я відрядила маркіза працювати в каплицю, віддавши його у повне розпорядження Бертолдо. Винахідник не особливо церемонився з аристократією, не став загравати й перед Даріо.

Колишньому підполковнику виготовили нові документи на ім'я Дарен, виділили комірчину та одяг. Те, в чому він прибув - спалили на багатті. Від маркіза де Шальє не залишилося й сліду.

Мені чомусь не хотілося залишати цю людину в палаці. Офіційною причиною було те, що у разі якщо Асгейр все ж таки візьме Вомон-ле-Тіссен, то він обшукає весь палац і огляне кожного, а на каплиці більше шансів зійти за селянина. А насправді ж... він здавався мені брудним та неприємним. Хоч його і відмили від дорожнього пилу, піску і трави, але позбутися запаху боягуза було не під силу.