Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

Я йшла коридорами палацу з ідеально рівною спиною, руками аристократично притримуючи спідниці темно-зеленої сукні.

Зелений був символом Ольдовії. І за наказом короля, що був виданий понад десять років тому, зелений одяг повинен переважати в гардеробі знаті. Мені цей колір зовсім не подобався, але дві темно-смарагдові сукні в моїй шафі незмінно висіли. На розмову з Назаріо, я вирішила одягнути одну з них, доповнивши образ срібними прикрасами зі смарагдами та шовковими рукавичками в тон.

Кабінет констебля був на поверх вище за кабінет герцога. Останній розташовувався неподалік покоїв мого чоловіка, але заходити туди мені було заборонено.

Назаріо у приміщенні знаходився не один. Перед ним стояв чоловік у зеленій формі, на його плечі виднівся маленький герб міста Преар.

"Гонець?" - Відчужено відзначила я і перевела погляд на третього чоловіка.

Фредо вклонився мені, посміхнувшись куточками губ. Я кивнула у відповідь і відчула як на душі полегшало. Сама не очікувала, що я буду так рада бачити лісничого. Ми ж спілкувалися з ним від сили пів години.

- Доброго дня, Резеда-Сандро, - вимовив Бруно, ознаменувавши уклін. Але в очі він мені не дивився, вивчаючи поглядом жовтий дешевий папір. Він хмурився і знову вчитувався в текст, звично віддаляючи листа від обличчя на відстань руки.

- Новини з Преару? - пожвавилася я, не розмінюючись на брехливі побажання доброго дня та здоров'я. Зробила крок ближче до столу.

Чоловік підняв на мене погляд, втомлено потер перенісся. Потім вказав на крісло за мною, пропонуючи сісти, і сам сів за стіл. Фредо вмостився на стільці біля стіни, праворуч від мене. Гонець залишився стояти біля столу.

Підібравши спідниці, я опустилась у крісло. Розслабитися не дозволяла напруга, що розлилася по тілу. Спина була такою рівною, що здавалося ніби я проковтнула шпагу. З моменту віддання мною наказу про картопляні поля минуло вже більш як два тижні.

- Селяни... - спантеличено заговорив чоловік. - Крадуть картоплю. І... пристосувалися смажити її на багаттях.

Я ледве втрималася від переможного вигуку. Лише посмішка торкнулася моїх губ і почастішало дихання.

- Управитель міста питає, чи варто почати роздавати картоплю?

Через ейфорію, що захлеснула мене, я не відразу зрозуміла, що це було питання. І адресовано воно було мені. Назаріо Бруно, сидів, схрестивши руки на грудях і дивився мені в очі. Вигляд його видавав невдоволення, але не агресивне, як було минулого разу, а скоріше розгублене. Я задумливо оглянула його стіл, потім мотнула головою.

- Ні, роздавати не можна. Охорону з полів поки що не прибирати. Доти, як вони не почнуть вирощувати картоплю самостійно на своїх полях. Потрібні... актори! - вигук все ж вирвався у мене. І Назаріо скривився, а я збентежено зчепила руки в замок і продовжила спокійніше: - Запросіть бродячих артистів. Хоча б тих, що були на весіллі. Я бачила одну з Джастанських п'єс про картоплю. Це комедія, але там згадується багато способів приготування цього овочу. Вони рознесуть інформацію краще за укази.

Констебль кілька хвилин свердлив мене поглядом. Потім почав писати відповідь. Я мовчки чекала, подумки святкуючи вдалу витівку.

Селяни швидко купилися на хитрість. На полі щось висадили й герцогська варта охороняє плоди. Значить це знати собі вирощує. "А з чужого городу воно завжди смачніше" - любила розповідати куховарка Зеля, коли я маленькою збігала на кухню і сиділа з дітьми слуг. Чада покоївок часто бігали виноградниками, крадучи солодкі ягоди. Були за це і биті, але все одно дух авантюризму в них не згасав. Зеля примовляла, замішуючи тісто: "Хочеш дитину нагодувати, відправ її на чужий город. Зі своєї тарілки й від пирога ніс верне, а у сусіда і редька смачна."

Виявилося, що це працює не лише з дітьми.

Поставивши печатку, Назаріо Бруно віддав листа людині у формі та скомандував:

- Іди.

Після того, як за гінцем зачинилися двері, обернувся до мене.

- Що ви хотіли, леді Сандра?

Я зазначила, що в його тоні стало набагато менше ворожості. Немов лід між нами почав танути.

- Я хочу, щоби мені організували покої в лівому крилі на першому поверсі. Хоча б до повернення мого чоловіка.

– Історично панське крило – праве, – задумливо сказав чоловік, пригладжуючи бороду.

- Але Коррадо живе у лівому крилі, - наполягала я. - Переміщати його не можна, це може спровокувати істерику хлопчика. Його мозок працює... не так, як у нас. У книгах мало про це сказано, але йому потрібна стабільність, а я можу переїхати без душевних мук. Я хочу доглядати дитину, тому прошу перенести мої речі в покої на першому поверсі лівого крила.

Видавши свою тираду, я замовкла і нарешті відкинулася на спинку крісла. Назаріо дивився на мене з дивним виразом обличчя, підперши кулаком вольове підборіддя. Я чекала на його відповідь.

- Добре, - нарешті сказав він. - Я розпоряджуся щодо цього. Ви впевнені, що Коррадо не завдасть вам шкоди? Були випадки, коли він кусав і кидався на служниць. Доводилося його зв'язувати.

Я стиснула кулаки й це не сховалося від констебля, але я заговорила спокійно:

– Ні. Він не завдасть мені шкоди. Я не боюсь Коррадо. І якщо він напав на служниць, то для цього були причини. Вони у Вомон-ле-Тіссен взагалі не надто привітні.

Останнє речення було сказано з сарказмом. Бруно опустив очі, видаючи, що зрозумів про що я говорю. Після важкого подиху, він пояснив:

- Прислуга вважає, що ви не законна герцогиня, тому що не відбулася консумація шлюбу. А ще їх лякає ваш колір волосся та збіг обставин.

- Вони думають, що війна почалася через мене? - Дійшло до мене усвідомлення.

- Скоріше, що через вас виїхав зі свого замку герцог. А ви лишилися.

- Незаконно, - хитнула я головою, закусивши губу.

- Вони звикнуть до вас, леді, - подав голос Фредо. Він дивився на мене підбадьорливо. – Зараз у всіх нелегкий час. Війна. Людям страшно.

- Так, - я ніби отямилася від сну і, стрепенувшись, подалася вперед. - Які вісті з фронту?