Володарка останньої фортеці - Анна Ліє Кейн

- Війська герцога тільки дісталися своїх позицій, - відповів Назаріо, знову насупившись. - Але прогнози... Невтішні. Армія Мілаїри просувається шаленим темпом. Їх веде особисто Асгейр Гунар. Люди вже називають його Білим Катом.

Я заламувала руки, роздумуючи. Невтішні прогнози? Армію веде Асгейр Гунар? Мої знання в галузі ведення війни були надто мізерними, м'яко кажучи. Це не була та дисципліна, яку слід вивчати леді. Та й взагалі війна мене завжди лякала. Я вчила медицину, бо хотіла допомагати людям, а не вбивати їх.

- Його веде жага помсти, - втрутився в мої думки голос Фредо. Він ніби вирішив допомогти мені розібратися у ситуації. - Після повернення до Мілаїри йому дали звання маршала.

- А перед цим, його брат отруїв свого батька, - похмуро нагадав Назаріо. – І сів на престол. Від роду Гунар залишилися три виродки: бездушний король, його божевільний брат і нещадний полководець. Він вирізає аристократію, не шкодує нікого.

У мене пересохло в горлі, і я кинула безпорадний погляд на лісничого. Він задумливо дивився у вікно на похмуре небо.

- Асгейр безперечно талановитий воєначальник. Розумний, хитрий, спритний. Питання в тому, чи зможуть зупинити армію Мілаїри до підходу до столиці.

- А Оттавіо де Фіцваль? - Слабо запитала я. - Щось про нього відомо?

– Він у столиці. Вперше за свою кар'єрі генерал не на передовій. І це теж… не надихає.

Я була повністю згодна з Бруно. Наскільки я знала головнокомандувача військ Ольдовії - він мав кинутися вперед першим, тим більше проти його найлютішого ворога - Мілаїри. Але... він вважає за краще відсиджуватися за стінами столиці?

Може, боїться зустрітися зі своїм недавнім полоненим на полі бою?

Білий Кат...

Мені знову згадався розгублений погляд брата, коли він дивився в нікуди й говорив про те, що краще б Оттавіо його вбив. І раптом подумалося, що смерть брата навіть на краще. Він не дожив до звісток, що Асгейр повернувся до Ольдовії з армією.

Тому, що тим, хто вижив, судячи з того, що я знала про молодшого Гунара, не позаздриш.

- Що ми робитимемо, якщо... - знову постаралася я поставити запитання. Язик не слухався, а пальці так стиснули підлокітники, що в мене почали боліти кисті, але відпустити я їх була не в змозі. - Якщо армія Мілаїри дістанеться Валуа?

- Тримати оборону у Вомон-ле-Тіссен, - просто відповів Назаріо. - Навіть із нашою кількістю воїнів, можна протриматися досить довго. Тому боронитися і молиться.

- А міста? - я відчула як холонуть мої ноги, а серце пропускає удар. Голос зрадливо зник, змінившись надривним хрипом. - Брум, Преар, Нува? Села? Що буде із ними?

Фредо підвівся зі свого місця, налив у склянку води й подав мені. Я прийняла її тремтячою рукою. Відповідав мені Бруно:

- Насамперед армія нападе на Вомон-ле-Тіссен. Тут знаходиться спадкоємець роду де Валуа, тут зосереджена скарбниця герцогства, документи, основні сили, і це найближчий населений пункт по дорозі з півдня. І тільки якщо захоплять замок – рушать до решти міст. Як ви розумієте, нам тоді вже буде не до переживань.

Після цього констебль, мабуть, зробив висновок, що й так розповів мені надто багато.

- У вас все, леді Сандра?

- Ні, - мотнула я головою, все ще перебуваючи у прострації. Але все ж таки змогла промовити: - Ви знаєте Бертолдо, який живе у замку?

- Божевільний, - скривився Назаріо. Я чомусь відразу зрозуміла, що говоримо ми про одну й ту саму людину:

- Так. Приведіть його до палацу. Мені потрібна аудієнція з ним.

- Навіщо? – здивувалися чоловіки в один голос. Я підвелася з місця:

- Мені треба поговорити з Бертолдо. Ви приведете його завтра до полудня?

- Так, леді.

Чоловіки встали, проводжаючи мене, і я пішла з кабінету, подавшись до бібліотеки.