Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Зустріч поручника Дуба з кадетом Біґлером була не надто приємна й, напевно, спричинилася до їхнього ворожого ставлення один до одного в майбутньому на службі і поза службою. Поручник Дуб, уже четвертий раз добиваючись до клозету, вигукував:

— Хто там?

— Кадет Біґлер, 11 Marschkumpanie, 91 Regiment, — звучала горда відповідь.

— Тут, — відрекомендувався конкурент перед дверима, — поручник Дуб, з тієї ж самої роти.

— Я зараз скінчу, пане поручнику.

— Чекаю.

Поручник Дуб нетерпляче позирав на годинник. Ніхто б не повірив, скільки треба енергії і завзяття, щоб витримати в такій ситуації перед дверима ще п’ятнадцять хвилин, потім ще п’ять, ще п’ять і на всі постукування пальцем, грюкання кулаками і нарешті ногами — діставати одну й ту саму відповідь: «Зараз скінчу, пане поручнику».

Поручника кидало в жар, коли після багатообіцяючого шарудіння папером минуло ще сім хвилин, а двері не відчинялися.

Кадет Біґлер був такий тактовний, що не спускав кожного разу воду.

Поручник Дуб у легкій гарячці почав розмірковувати, чи не поскаржитись йому командирові бригади, який, можливо, накаже виламати двері і винести звідтіля кадета Біґлера. Йому також спало на думку, що це, мабуть, є порушенням субординації.

Після наступних п’яти хвилин поручник Дуб відчув, що йому, власне, вже нема чого робити там, за дверима, бо йому вже давно перехотілося, але він принципово не відходив від клозету, тарабанячи ногами у двері, з-за яких доносилось одне й те саме: «In einer Minute fertig, Herr Leutnant!»[569]

Нарешті почулося, як Біґлер спускає воду, а за хвилину вони зустрілися віч-на-віч.

— Кадете Біґлер, — гарикнув поручник Дуб. — Не думайте, що я тут був з тією ж метою, що й ви. Я прийшов сюди, бо ви, прибувши до штабу бригади, не зводили з’явитись до мене з рапортом. Ви що, не знаєте порядків? Ви розумієте, кому ви віддали перевагу?

Кадет Біґлер намагався пригадати, чи не зробив він чогось такого, що суперечить дисципліні і розпорядкам щодо стосунків між нижчими і вищими офіцерськими чинами.

Його обізнаність у цій царині мала велику прогалину.

У школі їм не читали лекцій, як повинен поводитись у такому випадку нижчий офіцерський чин стосовно до вищого. Чи не мусив він, наприклад, недокінчивши, вискакувати з клозету, однією рукою тримаючи штани, а другою козиряючи.

— Відповідайте, кадете Біґлер! — з викликом вигукнув поручник Дуб.

І тут кадетові Біґлеру спала на думку проста відповідь:

— Пане поручнику, я, прибувши до штабу, і гадки не мав, що ви тут і, владнавши свої справи в канцелярії, я одразу ж подався до вбиральні, де й затримався аж до вашого приходу. — Потім додав урочистим тоном: — Кадет Біґлер доповідає про себе панові поручнику Дубу.

— Ось бачите, це не дрібниця, — ущипливо сказав поручник Дуб. — На мій погляд, кадете Біґлер, ви повинні були одразу ж по прибутті до штабу бригади спитати в канцелярії, чи нема тут випадково когось з офіцерів вашого батальйону або вашої роти. Про вашу поведінку вирішимо в батальйоні. Я їду туди автомобілем, і ви поїдете разом зі мною. Жодного «але».

Останнє було відповіддю на заперечення кадета Біґлера з приводу того, що в нього є накреслений штабом бригади залізничний маршрут, і цей спосіб подорожування здався йому набагато зручнішим, враховуючи слабість його прямої кишки. Кожна дитина знає, що автомобілі не мають відповідного обладнання. Доки проїдеш 180 кілометрів, накладеш у штани.

Біс його знає, як воно сталося, але автомобільна тряска з початку виїзду не спричинила і наймешого впливу на Біґлера. Поручник Дуб аж гопки плигав, що йому не вдається здійснити свій план помсти. Справа в тому, що коли вони виїздили, поручник Дуб подумав: «Почекай же, кадете Біґлер, хай-но тільки тобі припече, ти помиляєшся, коли гадаєш, що я накажу зупинитися».

Розвиваючи цей план, він і почав, наскільки дозволяла швидкість, з якою машина ковтала кілометри, приємну розмову про те, що військові автомобілі з визначеним маршрутом не сміють ніде зупинятися, щоб не марнувати бензину.

Кадет Біґлер на це дуже справедливо зауважив, що коли автомобіль десь на когось чекає, то він узагалі не потребує ніякого бензину, бо шофер вимикає мотор.

— Але якщо він має, — вперто наполягав Дуб, — кудись приїхати в означений час, то не сміє ніде зупинятися.

З боку кадета Біґлера вже більше не було жодних реплік. Так вони розтинали повітря більше як чверть години, аж нараз поручник Дуб відчув, що в нього здувся живіт і треба зупинити автомобіль, залізти в канаву, спустити штани і випорожнитись. Він геройсько тримався аж до 126-го кілометра, але далі не витримав і почав енергійно смикати шофера за плащ, вигукуючи йому просто в вухо: «Halt!»

— Кадете Біґлер, — сказав ласкаво поручник Дуб, швидко вистрибуючи з автомобіля і спускаючись у канаву. — Тепер ви теж маєте добру нагоду...

— Дякую, — відповів кадет Біґлер, — я не хочу даремно затримувати автомобіль.

І кадет Біґлер, якого теж приперло по саме нікуди, вирішив про себе, що радше накладе у штани, ніж упустить таку чудову нагоду скомпрометувати поручника Дуба.

Поки доїхали до Жовтанців, поручник Дуб ще двічі зупиняв автомобіль, а після останньої зупинки сказав Біґлерові зі своєю звичною упертістю:

— Я їв на обід біґос по-польськи. З батальйону надішлю телеграфну скаргу в бригаду: зіпсована капуста і непридатна для їжі свинина. Нахабність кухарів переходить усі межі. Хто мене ще не знає, той дізнається.

— Фельдмаршал Ностіц-Рінек — окраса резервної кавалерії, — відповів на це кадет Біґлер, — видав книжку «Was schadet dem Magen im Krige»[570], у якій взагалі не рекомендував під час воєнних злигоднів та різних нестатків їсти свинину. Кожна нестриманість під час походів вилазить боком.

Поручник Дуб не відповів на це ні слова, тільки подумав: «Я цю вченість виб’ю тобі з голови, каналіє». Але потім, розміркувавши, все ж таки відповів Біґлерові на це не зовсім розумним запитанням:

— Отже, ви думаєте, кадете Біґлер, що офіцер, порівняно з яким ви мусите відповідно до свого чину вважатися його підлеглим, надміру їсть? Чи не хотіли ви часом, кадете Біґлер, сказати, що я об’ївся? Дякую вам за цю грубість. Будьте певні, кадете, я з вами ще поквитаюсь. Ви мене ще не знаєте, але коли взнаєте, отоді згадаєте поручника Дуба.

На останньому слові він мало не перекусив собі язика, бо саме в цю мить