Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк. — Коли вже війна, то хай буде війна. Щодо мене, то я рішуче заперечую проти миру, аж поки не будемо в Москві і в Петрограді. Інакше яка ж з цього користь? Іде світова війна, а ми будемо тільки валандати біля кордонів. Візьміть, наприклад, шведів під час Тридцятилітньої війни. Звідки вони прийшли, а добралися аж до Німецького Броду і Липниць, де все так поперевертали догори дриґом, що там ще й сьогодні по шинках після опівночі говорять по-шведськи і один одного не розуміють. Або, наприклад, пруссаки. Ті теж прийшли не з-за перелазу, а в Липницях після них залишилося стільки пруссаків, що хоч гать гати. Дісталися аж до Єдоухова і до Америки, а потім вернулися назад.

— А зрештою, — сказав Юрайда, котрого сьогоднішній «свинячий бенкет» зовсім вивів з рівноваги і вкрай спантеличив, — усі люди походять від коропів. Візьміть, наприклад, друзі, еволюційну теорію Дарвіна.

Дальші його міркування перервала раптова поява охотника Марека.

— Рятуйся, хто може! — вигукнув він. — Щойно до штабу батальйону під’їхав на автомобілі поручник Дуб і привіз із собою смердючого кадета Біґлера.

— З Дубом коїться щось страшне, — інформував далі Марек. — Щойно вони з Біґлером вилізли з автомобіля, він як скажений ускочив до канцелярії. А я, коли пам’ятаєте, ідучи звідси, сказав вам, що трохи похроплю. Отож я й розлігся в канцелярії на ослоні і тільки почав собі гарненько засинати, коли раптом, як грім серед ясного неба, хтось нагло напав на мене. Дивлюсь — стоїть біля мене кадет Біґлер і верещить: «Habacht!» А поручник Дуб стяг мене за ноги й почав: «Вам, мабуть, дивно, що я спіймав вас на гарячому? Ото так ви виконуєте свої службові обов’язки? Спати дозволено але після вечірньої зорі». А тут і кадет Біґлер додав свої шість крейцарів: «Розділ шістнадцятий, параграф дев’ятий казарменого статуту». Потім поручник Дуб як грюкне кулаком об стіл та як загорлає: «Ви, може, хотіли мене з батальйону позбутися, але не думайте, що це був струс мозку, мій череп і не таке витримає». Кадет Біґлер тим часом гортав на столі папери і вголос прочитав з одного документа: «Наказ по дивізії № 280». Поручник Дуб, гадаючи, що Біґлер глузує з його останнього речення, що, мовляв, його череп і не таке витримає, почав докоряти кадетові за недостойну і нахабну поведінку стосовно старших офіцерських чинів. Він, Дуб, негайно, зараз же, піде до капітана скаржитись.

Згодом Дуб і Біґлер прийшли на кухню, через яку треба було пройти, щоб потрапити нагору, де зібралися усі офіцери і де, наївшися смаженої свинини, череватий хорунжий[566] Малий співав арію з опери «Травіата», раз у раз гикаючи після капусти й масного обіду.

Коли поручник Дуб увійшов, Швейк вигукнув:

— Habacht! Усім встати!

Поручник Дуб впритул підійшов до Швейка, щоб глянути йому прямо в обличчя, і теж вигукнув:

— Тепер радій! Тепер тобі амінь! Я накажу зробити з тебе опудало на спогад Дев’яносто першому полкові.

— Zum Befehl, пане лейтенанте, — козирнув Швейк. — Я якось читав, голошу слухняно, що колись була велика битва, в якій поліг один шведський король зі своїм вірним конем. Обидві здохлятини відвезли до Швеції, зробили з них опудала, і тепер ті два трупи стоять у Стокгольмському музеї.

— Звідки в тебе такі відомості, баламуте? — вереснув поручник Дуб.

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, від мого брата, вчителя гімназії.

Поручник Дуб відвернувся, плюнув і, підштовхуючи поперед себе кадета Біґлера, пішов нагору. Але в дверях не забув обернутися до Швейка. З невблаганною суворістю римського цезаря, який вирішував в цирку долю пораненого гладіатора[567], він зробив жест великим пальцем правої руки і гукнув Швейкові:

— Великий палець униз!

— Голошу слухняно, — крикнув услід йому Швейк, — усі пальці внизу!

* * *

Кадет Біґлер був кволий, як муха. За цей час він побував у кількох холерних лазаретах і, цілком природно, після всіх маніпуляцій, які з ним робили, як з підозрілим на холеру, призвичаївся мимоволі раз у раз пудити в штани. Аж нарешті на одному з медичних пунктів натрапив на якогось спеціаліста. Той, не знайшовши в екскрементах Біґлера жодних холерних вібріонов, закріпив йому кишечник таніном, як швець розбиті шкарбани дратвою, і відправив кадета до найближчого етапного управління, визнавши невагомого, як пара над горщиком, кадета Біґлера «Frontdiensttauglich»[568].

Той лікар був дуже сердечною людиною.

Коли кадет Біґлер звернув його увагу на свою кволість, лікар усміхнувся й сказав:

— Золоту медаль за відвагу ви ще в силі носити. Адже ви добровільно зголосилися в армію.

Ось так кадет Біґлер пішов здобувати золоту медаль.

Його укріплені кишки уже не виділяли рідини в штани, але часті позиви залишилися і цілу дорогу мучили кадета, так що увесь його шлях від останнього етапного управління аж до штабу бригади, де він зустрівся з поручником Дубом, був маніфестаційним походом по різних клозетах. Кілька разів Біґлер відставав від поїзда, бо занадто затримувався у вокзальних вбиральнях, і поїзд відходив. Кілька разів він не встигав пересісти з поїзда на поїзд, бо саме сидів у вагонному клозеті.

Але, незважаючи на це, незважаючи на всі клозети, що стояли на його шляху, кадет Біґлер усе ж наближався до бригади.

Поручник Дуб ще на якийсь час повинен був залишатись у бригадному лазареті, але саме того дня, коли Швейк вирушив у батальйон, штабний лікар передумав, довідавшись, що після обіду в напрямку розташування батальйону Дев’яносто першого полку від’їжджає санітарний автомобіль.

Він з радістю спекався поручника Дуба, який, за своєю старою звичкою, кожне твердження аргументував словами: «Про це ми ще перед війною говорили з паном окружним старостою». «Можеш мене разом з твоїм окружним старостою поцілувати в сраку», подумав штабний лікар, дуже вдячний тій нагоді, що санітарні автомобілі їдуть на Кам’янку-Струмилову саме через Жовтанці.

Швейк не бачив у бригаді кадета Біґлера, бо той уже понад дві години сидів у офіцерському ватерклозеті. Кадет Біґлер у таких місцях, можна сказати сміливо, ніколи не гаяв часу даремно, оскільки повторював усі визначні битви хоробрих австро-угорських військ, починаючи з битви під Ньордлінґеном 6 вересня 1634 року і кінчаючи Сараєвом 19 вересня 1888 року. Уже вкотре смикаючи за ланцюжок у ватерклозеті і слухаючи, як вода з гуркотом вивергається в унітаз, він, заплющивши очі, уявляв собі рев битви, атаку кавалерії і гуркіт гармат.