Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Батальйонні писарі, ротні телефоністи і кілька унтер-офіцерів жадібно їли з великої іржавої миси ліверну юшку, розведену окропом, щоб вистачило на всіх.

— Вітаю! — сказав фельдфебель-рахівник Ванєк Швейкові, обсмоктуючи ратичку. — Щойно сюди заходив охотник Марек і повідомив, що ви знову тут і в новому мундирі. В гарну ж халепу ви мене вплутали. Марек налякав мене, ніби ми через цей мундир ніколи не розрахуємось з бригадою. Ваш мундир знайшли на греблі біля ставка, і ми сповістили про це через батальйонну канцелярію штаб бригади. А вас я зареєстрував як утопленого під час купання. Ви взагалі не мусили сюди повертатися і завдавати нам неприємностей з тим подвійним мундиром. Ви таке учворили, що батальйонові хоч живим лягай у домовину. Кожна форма у нас на обліку, а ваша записана як зайва в обмундируванні роти, тобто рота має на один комплект одностроїв більше. Я вже повідомив про це батальйон. Тепер прийде з бригади повідомлення, що ми дістали нову форму, а тим часом у батальйонних рахунках відзначено один комплект зайвий... З цього приводу, я певен, може бути ревізія. Коли йдеться про якусь дрібницю, інтендантства обов’язково надсилають ревізорів, а коли зникають дві тисячі пар чобіт, це нікого не хвилює... Ваше обмундирування у нас тут пропало, — трагічним голосом додав Ванєк, висмоктуючи мозочок з кістки, а решту виколупуючи сірником, який йому правив і за зубочистку. — І ось через таку дурницю до нас обов’язково припхається ревізор. Коли я був у Карпатах, до нас приїхала ревізія тільки тому, що нібито в армії не дотримуються розпорядження стягати із замерзлих вояків чоботи без пошкодження. Отож ми їх стягали, стягали — на двох вони тріснули. А в одного були розбиті ще перед смертю. Приїхав до нас один полковник з інтендантства, і коли б одразу ж по прибутті не влучила його російська куля в голову і він не звалився у прірву — не знаю, чим би все те скінчилося.

— А чоботи з нього теж стягли? — з цікавістю спитав Швейк.

— Стягли, — меланхолійно відповів фельдфебель-рахівник Ванєк. — Але невідомо хто, тому чоботи полковника ми не могли занести до списків.

Кухар Юрайда повернувся згори, і його погляд передовсім упав на пригніченого Балоуна. Той зажурено сидів на ослоні біля печі і з розпачем дивився на свій плаский живіт.

— Ти мав би належати до секти гезихастів[565], — з жалем сказав учений кухар Юрайда. — Ті також цілими днями дивилися на свій пупець, аж поки їм не починало здаватися, що навколо нього засяяв божественний ореол, і вони завдяки цьому досягли третього ступеня досконалості.

Юрайда відчинив духовку і витяг звідтіля одну кров’яну ковбаску.

— Жери, Балоуне, — сказав він привітно, — жери, поки не луснеш, щоб ти подавився, ненажеро.

В Балоунових очах заблищали сльози.

— Дома, коли ми кололи свиней, — плаксиво тягнув Балоун, уминаючи ковбаску,— я перш за все з’їдав порядний кусень вареного ошийка, ціле рило, серце, вуха, кусень печінки, нирки, селезінку, шматок бочка, мозок, а потім... — І тихим голосом, немов розповідаючи казку, додав: — А потім приходила черга на ліверні ковбаски — шість, десять штук, на пузаті кров’яні ковбаски, начинені крупами і булкою, що навіть не знав, за яку хапатися раніше: чи з булкою, чи з крупами. І все це аж тане у роті та так пахне!.. А я напихаюся, напихаюся, аж ніс ходором ходить.

— Я думаю, — нарікав далі Балоун, — кулі мене пощадять, але голод доконає, і навряд чи я ще колись у житті засяду біля сковорідки з ліверним фаршем, як бувало вдома. А от щодо холодцю, то я його недолюблював, бо занадто вже він тремтячий. Жінка моя, то та аж побивалася за ним, сердешна. Але я не дозволяв їй узяти на холодець ані шматочка свинячого вуха, бо прагнув усе зжерти сам і так, як мені це було найбільше до смаку. Я тоді не шанував ні тих розкошів, ні того достатку, а тестеві, якого зобов’язався утримувати до старості, я відмовився одного разу дати свиню, що за правом належала йому, заколов її і сам зжер. Навіть пошкодував послати старому бідоласі бодай маленький шматочок. І він мені ще тоді наврочив, що я буду колись із голоду здихати.

— І здійснилося, брате, — сказав Швейк, у якого сьогодні мимоволі спливали з вуст самі рими.

Кухар Юрайда раптом утратив усяке співчуття до Балоуна, бо той щось дуже швидко підсунувся до печі, витяг з кишені шматок хліба і хотів вмочити його в підливу, у якій на великій сковороді лежали великі кусні свинячої печені.

Кухар так лупнув Балоуна по руці, що скибка хліба упала в підливу, достоту так, як на пляжі плавець плигає з містка у воду. Не даючи йому витягнути цей делікатес із сковорідки, Юрайда вхопив нещасного ненажеру за комір і викинув за двері.

Пригноблений Балоун бачив крізь вікно, як Юрайда витягає виделкою цю скибку хліба, просочену золотавою підливою, як подає її Швейкові, як додає до цього ще шматок м’яса з вирізки і лагідно промовляє до Швейка:

— Їжте, мій скромний друже.

— Мати Божа! — зойкнув за вікном Балоун. — Пропала моя скибочка, своїми руками кинув я її собаці під хвіст. — І, вимахуючи довгими руками, він пішов до села добувати хоч що-небудь на зуб.

Швейк, доїдаючи великодушний дарунок Юрайди, промовив з набитим ротом:

— Я щиро радію, що знову серед своїх. Мені було б дуже прикро, якби я не зміг і надалі бути корисним для своєї роти.

Утираючи з підборіддя краплі підливи й жиру, він закінчив:

— Не знаю, не знаю, що б ви тут робили без мене, якби мене десь там затримали, а війна ще тривала б кілька років.

Фельдфебель-рахівник Ванєк з цікавістю запитав:

— Як думаєте, Швейку, ця війна ще довго триватиме?

— П’ятнадцять років, — відповів Швейк. — Це очевидно, бо вже одного разу була Тридцятилітня війна, але тепер ми вдвічі мудріші, ніж раніше, отже, тридцять поділити на два буде п’ятнадцять.

— Денщик нашого капітана, — відізвався Юрайда, — розповідав, буцімто він чув, що ми дійдемо до кордону Галичини і далі вже не рушимо ані на крок. Після того росіяни почнуть переговори про мир.

— Заради такого не варто було й воювати, — сказав твердо