Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Незважаючи на це, полковник Ґербіх був у доброму гуморі, бо і вчора, й сьогодні йому не дошкуляв прикрий біль, і його великий палець поводився зовсім як сумирний агнець.

— То що ти, власне, встругнув? — спитав він Швейка таким ласкавим голосом, що в поручника Дуба аж закололо під серцем і він поквапливо відповів замість Швейка:

— Цей солдат, пане полковнику, — відрекомендував він Швейка, — вдає йолопа, щоб своїм ідіотизмом маскувати свої негідні вчинки. Я, щоправда, не ознайомлений зі змістом присланого акту, та, напевно, й цього разу цей гультяй, як я здогадуюсь, знову щось встругнув і, очевидно, у великому масштабі. Якби ви мені, пане полковнику, дозволили ознайомитись зі змістом акту, я, безсумнівно, міг би вам навіть дати певні вказівки, що з ним вчинити.

Звернувшись до Швейка, він сказав йому по-чеськи:

— Ти п’єш з мене кров, правда?

— П’ю, — з гідністю відповів Швейк.

— Ось погляньте на нього, пане полковнику, — по-німецьки промовив поручник Дуб, — ви ні про що не можете його запитати. З ним узагалі неможливо говорити. А колись таки найде коса на камінь і доведеться його суворо покарати. Дозвольте, пане полковнику... — поручник Дуб заглибився в акт, складений майором з Перемишля, і, дочитавши його до кінця, тріумфально вигукнув:

— Тепер тобі амінь! Куди ти подів казенну уніформу?

— Я її залишив на греблі ставка, коли пробував, чи зручно російським солдатам ходити в цьому лахмітті, — відповів Швейк. — Це, власне, просто велике непорозуміння.

Швейк почав розповідати поручникові Дубу, скільки він натерпівся через це непорозуміння. Коли він скінчив свою розповідь, поручник Дуб заверещав:

— Ось тепер ти мене взнаєш! Ти розумієш, що значить загубити казенне майно? Знаєш, що це значить, негіднику, втратити під час війни мундир?

— Голошу слухняно, пане лейтенанте, — відповів Швейк, — якщо солдат втратить уніформу, йому мусять видати нову.

— Господи Ісусе Христе! — вигукнув поручник Дуб. — Ти, дурний баране, ти, собача печінко, якщо ти й далі так зі мною жартуватимеш, то після війни ще сто років будеш дослужувати[560]!

Полковник Ґербіх, що досі сидів спокійно за столом, раптом зробив страшну міну, бо його палець, який до цього часу поводився тихо, із сумирного агнця перетворився на розлюченого тигра, на електричний струм у 600 вольт, на живу кістку, повільно роздроблювану молотом на щебінь. Полковник Ґербіх лише махнув рукою і закричав голосом людини, яку поволі підсмажують на рожні:

— Геть! Дайте мені револьвер!

Це була знайома сцена, і всі кинулися за двері разом зі Швейком, якого виштовхали в коридор конвоїри. Залишився тільки поручник Дуб. Ця хвилина здавалась йому дуже слушною, щоб використати її проти Швейка. І Дуб сказав скривленому від болю полковникові:

— Насмілююся звернути вашу увагу, пане полковнику, цей солдат...

Полковник занявчав і жбурнув у поручника каламарем.

Переляканий поручник Дуб козирнув і, пробелькотівши: «Звичайно, пане полковнику...», — зник у дверях.

Потім ще довго з полковникової канцелярії лунали рев і виття. Нарешті страждальницькі зойки вщухли. Полковників палець зненацька вгамувався. Напад подагри минув, полковник зателефонував і наказав знову привести Швейка.

— То що ж, власне, з тобою скоїлось? — спитав він Швейка. Біль минув і полковник відчував таке блаженство, наче грівся на сонечку, на морському березі.

Дружньо усміхаючись полковникові, Швейк розказав усю свою одіссею, і доповів, що він ординарець 11-ої маршової роти Дев’яносто першого полку і що він взагалі не знає, як вони там без нього дадуть собі раду.

Полковник теж усміхнувся, а потім видав такий наказ: «Виписати Швейкові військовий квиток через Львів до станції Жовтанці, куди завтра повинна прибути його маршова рота. Видати Швейкові зі складу нове казенне обмундирування та 6 крон 82 гелери на дорогу замість харчів».

Коли Швейк у новому австрійському мундирі покидав штаб бригади, прямуючи на вокзал, біля штабу стовбичив поручник Дуб. Він дуже схвилювався, коли Швейк чітко по-військовому зголосився до нього, показав папери і турботливо запитав, чи не має пан поручник переказати щось панові надпоручникові Лукашу.

Поручник Дуб не спромігся сказати нічого іншого, окрім «Abtreten!» — і, дивлячись услід даленіючому Швейкові, пробурмотів сам до себе: «Ти мене ще, їй-богу, не знаєш, але ти мене ще взнаєш».

***

На станції Жовтанці зібрався увесь батальйон капітана Заґнера, за винятком ар’єргарду — чотирнадцятої роти, яка десь загубилася, коли обходили Львів.

Увійшовши в містечко, Швейк опинився у зовсім новому середовищі. Із загального руху можна було зробити висновок, що передова, де йдуть запеклі бої, не так уже й далеко. Усюди, куди не глянь, стояла артилерія і обози. З кожного будинку виходили вояки різних полків, але серед них вирізнялися німці з райху. Вони аристократичними жестами роздавали австріякам сигарети зі своїх багатих запасів. Біля німецьких кухонь на площі стояли навіть бочки з пивом, де німецьким солдатам на обід і вечерю точили в казанки пиво, а навколо тих бочок, як ласі коти, огиналися занедбані австрійські вояки з животами, роздутими від брудного підсолодженого відвару цикорію.

Гурти пейсатих євреїв у довгих лапсердаках вимахували руками, показуючи один одному на хмари диму на сході. Всюди кричали, що це на річці Буг горять Утішків, Буськ і Дерев’яни.

Було виразно чути гарматний гуркіт.

В іншому місці кричали, що росіяни бомбардують з боку Грабова Кам’янку-Струмилову і що бій іде вздовж усього Бугу, а вояки затримують утікачів, які вже хотіли вертатися за Буг, до себе додому.

Всюди панувало безладдя, і ніхто напевне не знав, чи росіяни перейшли знову в наступ, чи продовжують свій нескінченний відступ по всьому фронті.

До головної комендатури містечка патрулі польової жандармерії щохвилини водили якусь перелякану єврейську душу, обвинувачувану в поширенні фальшивих і брехливих чуток. Потім цих нещасних шмагали до крові і відпускали додому з посіченими гузнами.

І ось, потрапивши в таке безладдя, Швейк намагався розшукати у містечку свою маршову роту. На вокзалі в етапному управлінні він мало не встряг у конфлікт. Коли він підійшов до стола, де давали інформацію воякам, котрі шукали свої частини, якийсь капрал розкричався, чи, бува, Швейк не хоче, щоб він сам пішов розшукувати його маршову роту. Швейк відповів, що він лише хоче знати, де тут у містечку розквартировано одинадцяту маршову роту Дев’яносто першого полку такого-то маршового батальйону.

— Для мене дуже важливо, — наголошував Швейк,