Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Майор раптом забув, для чого, власне, він сюди прийшов і сказав:

— Ruht! Де в тебе той арештований?

— Це, голошу слухняно, я сам, — гордо відповів Швейк.

Майор однак не зважав на цю відповідь, бо генеральське вино й лікери викликали в його мозку останню алкогольну реакцію. Він так позіхнув, що кожний цивільний скособочив би собі при цьому щелепи. У майора однак це позіхання спрямовувало його думки по тих мозкових звивинах, де людина приховує дар співу. Він спокійно завалився на Швейків матрац і голосом недорізаного підсвинка заверещав:

Oh Tannenbaum, oh Tannenbaum!

Wie schön sind deine Blätter![555]

Він повторив це кілька разів поспіль, вплітаючи в мелодію незрозумілі вигуки. Потім перекинувся, як мале ведмежа, на спину, скоцюрбився в клубок і тут же захропів.

— Пане майоре, — будив його Швейк, — голошу слухняно, ви наберетесь вошей.

Але це не допомогло. Майор спав мертвим сном.

Швейк ніжно поглянув на нього й сказав:

— Ну, то й спи, люлі-люлі, п’янюго, — і накрив його шинеллю. Потім і сам вліз під неї. Так їх, притулених один до одного, вранці й знайшли.

Близько дев’ятої години, коли розшуки майора дійшли кульмінаційної точки, Швейк зліз із нар і визнав за необхідне збудити майора. Він кілька разів дуже енергійно струсонув його, потім стягнув з нього російську шинель; нарешті майор сів на сінник і, тупо дивлячись на Швейка, чекав від нього розгадки, що, власне, з ним трапилось.

— Голошу слухняно, пане майоре, — сказав Швейк, — сюди вже кілька разів навідувались з вартівні, чи ви ще живий. Тому я й дозволив собі вас збудити, бо не знаю, як довго ви звикли спати, щоб ви, бува, часом не проспали. В броварні в Угржіневі працював один бондар. Той завжди спав тільки до шостої ранку, але коли перетягав бодай хоч чверть на сьому, то вже потім спав до самого полудня, і це він практикував доти, поки його не викинули з роботи. Тоді він зі злості образив церкву і одного з членів нашої цісарської фамілії.

— Ти дурне, так? — спитав майор не без деякого розпачу, бо голова в нього після вчорашнього була, як розбитий горщик. Майор не розумів, чому, власне, він тут сидить, чому сюди заходили з вартівні і чому цей тип, що виструнчився перед ним, плете такі дурниці, що не лізуть ні в які ворота. Все це йому здавалося страшенно дивним. Майор неясно пригадував, що вже був тут якось уночі, але чому?

— Я вже тут у ніч буль? — спитав він не дуже впевнено.

— Так точно, пане майоре, — відповів Швейк,— якщо я добре зрозумів пана майора, то, голошу слухняно, пан майор прийшов мене допитати.

І тут у майоровій голові прояснилося. Він глянув поперед себе, потім навколо себе, неначе чогось шукав.

— А ви не звольте турбуватися, пане майоре, — сказав Швейк, — ви прокинулися зовсім так, як прийшли. Ви прийшли сюди без шинелі і без шаблі, але в кашкеті. Кашкет ось там, я мусив його взяти у вас з рук, бо ви хотіли покласти його під голову. Парадний офіцерський кашкет — це як циліндр, а спати на циліндрі вмів лише пан Кардераз з Лоденіце. Той простягався на лавці у шинку і клав собі циліндр під голову. Він, щоб ви знали, співав на похоронах і на кожний похорон приходив у циліндрі. Покладе, бувало, циліндр під голову і наказує собі: не зім’яти, не зім’яти. Отак цілу ніч мовби ширяв над ним незначною частиною своєї ваги, так що циліндрові це зовсім не шкодило, ба навіть помагало: перекидаючись з боку на бік, Кардераз чистив його своїм волоссям, як щіткою. І так його поступово виґлянцював, що циліндр вилискував як новий.

Майор, який уже усвідомив собі, що й до чого, не переставав тупо дивитися на Швейка і тільки повторював:

— Ти розум дурити? Так? Я тут будь, я звідси тюп-тюп.

Він підвівся, підійшов до дверей і постукав.

Поки прийшли відчинити, майор повідомив Швейкові:

— Якщо телеграма не прилетіти, що ти — це ти, тоді ти буде висіль.

— Щиро дякую, — сказав Швейк. — Я знаю, пане майоре, ви дуже про мене турбуєтесь, але якщо ви, пане майоре, ненароком підчепили якусь вош на цьому матраці, то будьте певні: якщо вона маленька і з почервонілим задком — це самчик, і якщо він тільки один і ви не знайдете таку довгу сіру з червоними смугами на животику, тоді ваше щастя, бо інакше то була б пара, а вони, ті потвори, дуже швидко плодяться, гірше, ніж кролики.

— Lassen Sie das![556]— пригнічено сказав майор Швейкові, коли відчинили двері.

У вартівні майор уже не робив жодних сцен. Він дуже стримано наказав послати за візником і під деренчання тарадайки по паскудній перемишлянській бруківці увесь час думав, що арештований — ідіот першого класу, але, очевидно, все ж таки невинна тварюка, а щодо нього, майора, то йому не залишається нічого іншого, як по приїзді додому застрелитися, або послати до генерала по шинель і шаблю, поїхати скупатися у міську лазню, а потім зайти до винарні у Фольгрубера, належно там підкріпитися і замовити по телефону на вечір квиток на спектакль у міському театрі.

Ще не доїхавши до своєї квартири, він вибрав друге.

На квартирі його чекала маленька несподіванка. Прийшов якраз вчасно...

У коридорі його помешкання стояв генерал Фінк. Він тримав за комір майорового денщика і, смикаючи його на всі боки, верещав:

— Де ти подів свого майора, худобо? Кажи, тварюко!

Однак тварюка не відповідала, бо генерал стиснув її за горло і вона лише мовчки синіла.

Майор, спостерігаючи цю сцену, помітив, що нещасний денщик міцно тримає під пахвою його шинель і шаблю, які він, очевидно, приніс із генеральського передпокою.

Ця сцена розвеселила майора. Він зупинився у напіввідчинених дверях, милуючись муками свого вірного слуги, який уже давно сидів йому в печінках, бо завжди обкрадав свого пана.

Генерал на хвильку відпустив посинілого денщика, щоб витягти з кишені телеграму, якою потім почав тріпати його по пиці й по губах, вигукуючи:

— Де ти подів свого майора, тварюко? Де твій майор-аудитор? Худобо, я можу вручити йому службову телеграму?

— Я тут, — з