Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Він ходив, немов очамрілий і, не втрачаючи в цьому хаосі віри в Бога, зовсім серйозно почав роздумувати, чи не повинен він себе щодня регулярно бичувати.
У подібному настрої він з’явився на запрошення генерала й сьогодні.
Генерал Фінк вийшов йому назустріч увесь сяючий і радісний.
— Ви вже чули, — захоплено вигукнув він, — про мій польовий суд? Будемо вішати одного вашого земляка.
При слові «земляка» фельдкурат Мартінець стурбовано поглянув на генерала. Він уже кілька разів спростовував образливе припущення, нібито він чех, і неодноразово пояснював, що до їхньої моравської парафії належать два села — чеське і німецьке, і що йому доводиться одного тижня виголошувати проповіді для чехів, а другого — для німців. Але оскільки в чеському селі нема чеської школи, а тільки німецька, тому він мусить викладати в обох селах по-німецьки, отже, він зовсім не чех. Цей логічний аргумент дав привід одному майорові зауважити за столом, що цей фельдкурат з Моравії, власне, крамниця з мішаним крамом.
— Пардон! — сказав генерал. — Я забув, це не ваш земляк. Це чех, утікач, зрадник. Служив росіянам. Буде повішений. А поки що, задля годиться, встановлюємо, хто він такий. Але це не має значення: висітиме негайно, як тільки прийде телеграфна відповідь.
Посадивши фельдкурата на дивані біля себе, генерал весело вів далі:
— У мене так: коли вже трапляється польовий суд, то все мусить справді відповідати темпам цього суду. Це мій принцип. Коли я ще на початку війни був під Львовом, я досяг такої швидкості, що одного суб’єкта повісили за три хвилини після вироку. Правда, то був єврей, але одного русина ми повісили через п’ять хвилин по нашій нараді.
Генерал добродушно засміявся.
— Випадково обидва не потребували духовної розради. Єврей був рабин, а русин — піп. Цей випадок трохи інакший. Тут справа в тому, що будемо вішати католика. Маю чудесну ідею: щоб це потім не затримало страти, ми дамо йому духовну розраду заздалегідь, аби, як я вам щойно пояснив, не марнувати часу.
Генерал подзвонив і наказав денщикові:
— Принеси дві з тієї вчорашньої батареї.
І за хвилину, наливаючи фельдкуратові повний бокал вина, привітно мовив:
— Розважтеся трохи перед духовною розрадою...
У цей страшний час через заґратоване вікно, за яким сидів Швейк на своєму матраці, почувся спів:
Ми панове, ми вояки,
Люблять нас дівчата всякі.
Гроші з каси нам дають,
А де гроші, там і п’ють.
Ца-ра-ра... Айн, цвай!
ДУХОВНА РОЗРАДА
Фельдкурат Мартінець не ввійшов, а, в повному розумінні цього слова, впурхнув до Швейка, як балерина на сцену. Прагнення до небесних благ і пляшка старого «Ґумпольдскірхену» зробили його в цю зворушливу хвилину легким, як пір’ячко. Йому здавалося, ніби він у цей священний момент наближається до самого Господа Бога, а тим часом він наближався до Швейка.
За ним замкнули двері і залишили їх на самоті. Фельдкурат натхненно звернувся до Швейка, що сидів на матраці:
— Улюблений сину мій, я — фельдкурат Мартінець.
По дорозі сюди це звернення здавалося йому найбільш відповідним і по-батьківському сердечним.
Швейк підвівся зі свого ліжка, бадьоро струснув руку фельдкурата і сказав:
— Дуже радий. Я — Швейк, ординарець одинадцятої маршової роти Дев’яносто першого полку. Нещодавно нас перевели до Брука, над Літавою. Сідайте, будь ласка, біля мене, пане фельдкурат, і розказуйте, за що вас замкнули. Ви все ж таки офіцер, і вам належить сидіти в офіцерській тюрмі при гарнізоні, а не в такій, як ця... Таж на цьому матраці повнісінько вошей. Звичайно, часом трапляється, що людина й сама не знає, до якої тюрми вона належить, але це не дивина: або наплутають у канцелярії, або це просто випадок. Якось раз, пане фельдкурат, я сидів у Будейовицях у полковій тюрмі, і до мене привели одного молодшого кадета. Ці молодші кадети були щось на зразок фельдкуратів: ні миша, ні свиня, горлає на солдатів, як офіцер, а коли щось трапляється — його замикають разом з простими вояками. Вони були, пане фельдкурат, мовби під плотом: обідів із унтер-офіцерської кухні їм не давали, на вояцьке постачання вони не мали права, бо стояли щаблем вище, а офіцерське харчування їм теж не було передбачено. У нас їх було тоді п’ятеро. Спочатку вони жерли в буфеті самі сирки, бо в жодній кухні їм нічого не давали. Але одного разу на них там наскочив обер-лейтенант Вуам і заборонив їм їсти в буфеті оті сирки, бо це, мовляв, не відповідає честі молодших кадетів ходити до солдатського буфету. Ну і що вони мали робити, адже до офіцерського буфету їх теж не пустили. Отак і висіли вони в повітрі і протягом кількох днів пройшли таку дорогу мук, що один з них кинувся у Мальту, а один утік з полку, а за два місяці від нього до казарм надійшов лист, буцімто він у Марокко став військовим міністром. Лишилося їх четверо, бо того, що кинувся в Мальту, врятували. Коли він стрибав у річку, то від хвилювання забув, що вміє плавати і відмінно склав іспит з плавання. Поклали його в лікарню, а там знову не знали, як з ним бути: чи укривати його офіцерською ковдрою, чи звичайною вояцькою. Нарешті знайшли вихід: не дали йому жодної, тільки загорнули в мокре простирадло, і він за півгодини попросився, щоб його відпустили до казарми. Це й був той самий кадет, якого зовсім ще мокрого увіпхнули в мою камеру. Він сидів зі мною, мабуть, чотири дні і розкошував, бо принаймні діставав харч, щоправда, арештантський, проте все ж таки харч, і, як казав, відчув ґрунт під собою. П’ятого дня за ним прийшли, а за півгодини він повернувся за шапкою і з радості плакав. Каже мені: «Нарешті нашу справу вирішили. Від сьогодні нас, молодших кадетів, будуть замикати на гауптвахту разом з офіцерами, за харчі будемо доплачувати в офіцерську кухню, а годуватимуть нас аж тоді, коли офіцери наїдяться. Спати будемо з вояками, каву діставатимемо з солдатської кухні, і тютюн теж видаватимуть
