Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек

Швейк протягом усіх дебатів стояв під багнетами у коридорі. Потім його знов привели до зали суду і ще раз запитали, з якого він, власне, полку. Після цього його перевели до гарнізонної тюрми.

Генерал Фінк, повернувшись додому після невдалого польового суду, ліг на диван і почав роздумувати, як би, власне, прискорити всю цю процедуру. Він був твердо переконаний, що відповідь надійде скоро, однак це буде все ж не та швидкість, якою відзначалися його суди, бо треба ще врахувати духовне напучування засудженого, а це затримає виконання вироку на цілих дві години.

«Та, власне, це все одно, — подумав генерал Фінк, — ми можемо дати йому духовне напучування ще перед вироком до одержання відомостей з бригади. Так чи інак — однаково висітиме».

Генерал Фінк наказав покликати до себе фельдкурата Мартінця.

Це був нещасний учитель закону Божого, капелан, звідкілясь із Моравії. Він підлягав дуже розпусному парохові і тому радо подався до армії. Справді побожна людина, він з жалем у серці згадував свого пароха, який поволі, але неухильно йшов назустріч своїй погибелі і не було йому порятунку. Згадував, що цей парох жлуктив сливовицю, як веселка воду, і як одного разу хотів силоміць увіпхнути йому в ліжко якусь волоцюгу-циганку. Він здибав її десь за селом, коли напідпитку вертався з гуральні.

Фельдкурат Мартінець сподівався, що, несучи духовну розраду пораненим і вмираючим на полі бою, заодно й спокутує гріхи свого розпусного пароха, який уночі, повертаючись додому, вічно будив його й казав: «Єнічку, Єнічку! Тілиста дівка — це моє життя».

Але надії Мартінця не здійснилися. Його перекидали з гарнізону в гарнізон, де взагалі він не мав інших обов’язків, як раз на два тижні в гарнізонному костелі перед відправою виголошувати воякам проповіді й переборювати спокуси, що виходили з офіцерського казино. Там провадилися такі розмови, в порівнянні з якими усі тілисті дівки його пароха були невинного молитвою до ангела-хранителя.

Зазвичай його викликали до генерала Фінка під час великих операцій на фронті, коли треба було прославляти нову перемогу австрійської армії. Тоді генерал Фінк з таким самим захопленням, як і польові суди, влаштовував урочисті польові відправи.

Потвора Фінк був такий завзятий австрійський патріот, що ніколи не молився за перемогу німецької або турецької зброї. Перемоги німців з райху над французами або англійцями гарнізонний костел обминав цілковитим мовчанням.

Але кожну дрібну перемогу австрійського розвідувального патруля в сутичці з російськими передовими постами штаб роздував, наче величезну мильну бульку, до розмірів розгрому цілого корпусу. Це служило генералові Фінку приводом для урочистих відправ, і в нещасного фельдкурата Мартінця склалося враження, що генерал Фінк є водночас і главою католицької церкви в Перемишлі.

Генерал Фінк сам встановлював церемоніал відправ, йому хотілося з такої нагоди влаштовувати пишні відправи, як на свято Божого Тіла — з восьмиденною[550].

Він мав звичку після піднесення святих дарів при службі Божій скакати верхи на коні на плац, аж під вівтар, і тричі вигукувати: «Ура! ура! ура!»

Фельдкурат Мартінець, душа побожна й праведна, один із тих небагатьох, хто ще вірив у Господа Бога, не любив ходити до генерала Фінка.

Комендант гарнізону генерал Фінк насамперед інструктував фельдкурата, потім, як правило, наказував налити йому чогось міцненького і аж тоді починав розповідати йому найновіші анекдоти з найдурніших книжечок, які видавалися спеціально для армії гумористичним журналом «Lustige Blätter»[551].

У нього була ціла бібліотека таких книжечок з дурними назвами, на кшталт: «Гумор для очей і вух у вояцькому ранці», «Гінденбурґові анекдоти»[552], «Гінденбурґ у дзеркалі гумору», «Другий ранець гумору, наповнений Феліксом Шлемпером», «З нашої ґуляшевої гармати», «Перчені гранатові осколки з окопів», або такі нісенітниці, як «Під двоглавим орлом», «Віденський шницель з цісарсько-королівської польової кухні, що його підігрів Артур Локеш». Інколи він співав йому веселих пісень із збірки «Wir müssen siegen»[553], при цьому безнастанно підливав чогось міцного і змушував фельдкурата Мартінця пити й горлати разом з ним. Потім починав сороміцькі розмови, під час яких фельдкурат Мартінець із смутком у серці згадував свого пароха, бо той ні в чому не поступався генералові Фінкові, якщо йшлося про масні слівця.

Фельдкурат Мартінець із жахом помічав: що частіше він ходить до генерала Фінка, то нижче морально скочується. Нещасному поступово почали подобатися лікери, які він пив у генерала, та й генеральські розмови усе більше припадали до вподоби.

Він уявляв розпусні сценки, а заради контушівки, горобинівки і старого вина у пляшках, обліплених павутинням, що ним частував його генерал Фінк, фельдкурат забував про Господа Бога, і поміж рядками в молитовнику у нього танцювали дівчатка з оповідань генерала. Відраза до відвідувань генерала потроху зникала.

Генерал полюбив курата Мартінця, який спочатку виступав, наче той святий Ігнатій Лойола, та поволі пристосовувався до генеральського оточення.

Одного разу генерал покликав до себе двох сестричок з польового лазарету. Власне, вони в лазареті не служили, а були тільки до нього приписані заради платні і поповнювали свої прибутки проституцією, як то було звичаєм у ті важкі часи. Генерал наказав покликати фельдкурата Мартінця, який уже настільки глибоко впав у бісові тенети, що після півгодинного залицяння взяв по черзі одну за другою, причому так розпалився й рикав, що аж заслинив усю подушку на дивані. Потім він довго докоряв собі за цю розпусну поведінку. Цей гріх він не міг спокутувати навіть тим, що, повертаючись тієї ж ночі додому, помилково впав навколішки в парку перед пам’ятником архітектора і голови міста, мецената пана Грабовського, який у вісімдесятих роках мав великі заслуги перед Перемишлем.

Тупіт військового патруля змішувався з його полум’яною молитвою:

— Не суди, Господи, раба свого, бо жодна людина не буде перед тобою праведна, якщо ти не даси їй відпущення всіх її гріхів.

Хай не буде, благаю тебе, важким твій вирок. Молю твоєї помочі і в руки твої, Господи, передаю духа свого.

З того часу, коли його кликали до генерала Фінка, він кілька разів намагався відректися від земних утіх і відмовлявся від запрошення, посилаючись на свій попсований шлунок. Вважав цю брехню потрібного, щоб його душа уникла пекельних мук, бо переконався, що військова дисципліна вимагала цілковитого послуху. Коли генерал скаже фельдкуратові: «Пий, приятелю», той мусить пити тільки з самої пошани до начальника.

Інколи йому, щоправда, це не вдавалося. Таке бувало тоді, коли генерал після