Пригоди бравого вояка Швейка - Ярослав Гашек
Швейк по-дружньому притулився до фельдкурата і, обіймаючи його за стан, вів далі:
— Ну, припустімо, ви, пане фельдкурате, сказали б: «Мені потрібна блондинка, з довгими ногами, вдова, неосвічена», — і за десять хвилин ви б її уже мали в своєму ліжку разом з її метрикою.
Фельдкурата кинуло в жар, а Швейк разповідав, по-материнському тулячи його до себе:
— Ви, пане фельдкурат, і поняття не маєте, наскільки чесний і високоморальний був цей Фаустин. Від жіночок, яких вишукував і посилав у номери, він не брав і шеляга на чай, а коли котрась із тих красунь, бувало, забудеться і схоче щось там тицьнути йому в руку, ви побачили б, як він сердився і кричав на неї: «Ти, свиното, така-сяка. Якщо ти продаєш своє тіло і допускаєшся смертельного гріха, то не думай собі, що якась там твоя шустка мені допоможе. Я тобі не звідник якийсь, безсоромна шльондро, я це роблю лише з милосердя до тебе, щоб ти, коли вже так опустилася, не мусила свою ганьбу виносити на очі перехожих та щоб тебе вночі не зловив патруль і ти потім не мусила три дні шурувати підлоги в управлінні поліції. Тут ти бодай у теплі, і ніхто не побачить, до чого ти докотилася». Не бажаючи брати з них гроші, як це роблять сутинери, він надолужував своє на клієнтах. У нього був свій тариф: сині очі — 10 крейцарів, чорні — 15 крейцарів. Він підрахував усе, до останньої дрібниці, на клаптику паперу, і цей рахунок пред’являв клієнтові. Ціни за таке посередництво були в нього дуже доступні. За жінку без освіти він додатково накидав шістку, бо виходив з тих міркувань, що така проста посудина більше розважить, ніж якась там освічена дама. Якось під вечір пан Фаустин прийшов до мене на Опатовіцьку вулицю дуже схвильований, просто-таки сам не свій, немов його хвилину тому витягли з-під запобіжної рами трамваю і притому вкрали годинника. Спочатку він узагалі нічого не говорив, лише мовчки витягнув з кишені пляшку рому, хильнув, подав мені і сказав: «Пий!» І так ми з ним нічого не говорили, аж поки видудлили ту пляшку. Тоді він раптом каже: «Друже, зроби, будь ласка, мені послугу. Відчини вікно на вулицю. Я сяду на підвіконня, а ти мене схопиш за ноги і скинеш з четвертого поверху вниз. Мені вже від життя нічого не треба. Моя остання розрада, що знайшовся вірний приятель, який зведе мене зі світу. Далі жити я не можу. Я чесна людина, а мене обвинуватили у звідництві, наче якогось сутенера з єврейського кварталу. Таж наш готель першокласний, усі три покоївки й моя жінка мають жовті білети і панові доктору за візит не винні ані шеляга. Якщо ти мене хоч трохи любиш, скинь мене з четвертого поверху, не відмов мені у цій останній розраді». Я сказав, що, коли йому вже так кортить, нехай вилізе на вікно, і я його скину на вулицю. Не жахайтеся, пане фельдкурат!
Швейк виліз на нари і втягнув туди фельдкурата.
— Погляньте, пане фельдкурат, я його ось так ухопив і... шелеп униз.
Швейк підняв фельдкурата і опустив його на підлогу. Поки переляканий фельдкурат підводився, Швейк говорив далі:
— Як бачите, пане фельдкурат, вам нічогісінько не сталось. Так і йому, панові Фаустинові, бо вікно було тільки втричі вище, ніж ці нари. Той пан Фаустин, треба вам знати, був п’яний, як ніч, і забув, що я мешкаю на Опатовіцькій вулиці на першому, а не на четвертому поверсі, як рік тому, коли я мешкав на Кршеменцовій вулиці, куди він до мене теж заходив у гості.
Фельдкурат з підлоги перелякано дивився на Швейка, як той, стоячи над ним на нарах, розмахує руками.
Фельдкурат вирішив, що має справу з божевільним, і, загикуючись, почав:
— Так, так, любий мій сину, навіть менше, ніж утричі. — Він поволі посунувся назадгузь до дверей і так шалено почав у них гатити й страшно стогнати, що йому зараз же відчинили.
Швейк крізь заґратоване вікно бачив, як фельдкурат, енергійно жестикулюючи, поспішно йшов через подвір’я у супроводі варти.
«Тепер його напевно відведуть до божевільні», — подумав Швейк, зіскочив з нар і, походжаючи військовим кроком, заспівав:
Твій перстеник не для мене.
А чому? Не гарний він,
Як прийду до свого полку
Заряджу ним карабін.
***
За кілька хвилин генералові Фінку доповіли про прихід фельдкурата.
У генерала знову зібралося багато гостей, провідну роль грали між ними дві приємні дами, вино й лікери.
Офіцери, що засідали в польовому суді, були тут у повному складі, не було тільки того рядового піхотинця, який вранці усім припалював сигарети.
Фельдкурат вплив до гостей, як казкове страхіття. Він був блідий, схвильований і тримався з гідністю людини, свято переконаної, що її незаслужено натовкли по пиці.
Генерал Фінк, що останнім часом дуже фамільярно ставився до фельдкурата, потягнув його до себе на диван і п’яненьким голосом спитав: «Що з тобою, моя духовна розрадо?»
При цьому одна з веселих дам кинула в фельдкурата сигареткою «Мемфіс».
— Пийте, духовна розрадо, — запропонував генерал Фінк, наливаючи фельдкуратові вина у великий зелений келих. А оскільки той не випив одразу, генерал почав його поїти власноручно, і якби фельдкурат не ковтав на все горло, генерал був би обляпав його з голови до ніг.
Лише тепер почалися розпитування, як поводився засуджений під час церемонії духовного напучування. Фельдкурат підвівся і сказав повним трагізму голосом:
— Збожеволів.
— Це, очевидно, мусила бути неабияка духовна потіха, — засміявся генерал. І все товариство почало страшно реготати, а обидві дами знову заходилися кидати у фельдкурата сигаретами.
У кінці стола в фотелі куняв майор, який уже трохи перебрав. Він раптом очуняв, швидко налив у дві склянки якогось лікеру,
